МАКАР ПРИСЯГАЄ...

Щойно стемніло на вулиці, як уже зібралася команда. Хлопці та Інка сьогодні особливо нарядні. Ще б пак! Такі події, як прийом у команду, відбуваються не часто.

— Ходімо за мною,— наказала Інка, і хлопці ланцюжком рушили у напрямку степу, де крізь багряні спалахи призахідного сонця проглядала зграйка дерев, що ніби збіглися на якусь таємничу раду.

Коли опинилися на місці, Інка відразу ж розпорядилася:

— Только Макухо, розклади невеличке вогнище!

— Єсть розвести вогнище! — чітко відповів Только.

— Гриню Буц! Марш на дерево і пильнуй за всім, що діється довкола!

За кілька хвилин посеред невеличкої галявини весело палахкотіло вогнище, й Інчина урочисто-мовчазна команда стала півколом лицем до вогнища.

— Вітюх! Запали смолоскип і передай його Макарові! 

Вітюх чітко виконав наказ свого командира, і в Макаровій руці з'явився палаючий смолоскип. Інка наблизилася до Макара.

— Здійми смолоскип угору! Макар підняв.

— А тепер повторюй за мною слова нашої присяги: «Я, нащадок криворізького гірника, вступаючи до руданівської команди, даю слово честі бути їй відданим і обіцяю: зберігати всі таємниці, виконувати всі накази ватажка, творити лише добро!»

Макар повторив слово в слово.

— А тепер,— проказала Інка,— кинь свій смолоскип у полум'я і перестрибни через вогнище!

Від смолоскипа вогнище ще дужче спалахнуло, і Макар. високо пролетівши над ним, приземлився просто в обійми команди. Лише Вітюха серед них не було. Він мовчки підійшов до Макара після всіх і міцно потис йому руку.

— Ну ось тепер ти вже наш! — штовхав у плече Макара Только Макуха.

— Друзі, спасибі, як кажуть, за теплий прийом. Я, правда, лише одне не зрозумів: чому саме ваша, я хотів сказати, наша команда називається руданівською? Чув я колись по радіо, ніби десь у світі створений клуб рудочубих, але ж серед нас, крім Макухи, жодного справжнього рудого...

— Якщо ти вже став руданівцем,— проказала Інка,— то наберися терпіння до кінця. Попроси діда Андрія розповісти тобі легенду про чарівну Рудану...

— Тепер мені трохи прояснилося... Ру... Рудана... Цікаво, що за таємнича особа ця Рудана?

— Та не забудь, Макаре, ще раз нагадати дідові про нашу згоду допомогти археологам.

Руданівці водою з каністри пригасили вогнище і поодинці розбрелися по домівках. Звичайно, найкращий настрій мав цього вечора Макар. «Якщо мене прийняли в таку команду, то не такий вже я слабак, як назвав мене колись батько»,— думав дорогою Макар...

ЛЕГЕНДА

— Діду! Дідусю! — неголосно погукав Макар, прочинивши двері в сусідню кімнату.

— А, це ти, внучку! Що сталося?

— Діду Андрію,— урочистим голосом проказав Макар,— а мене сьогодні прийняли в руданівці!

— Справді? Вітаю! Я навіть не сумнівався, ти пройдеш через усі випробування. Молодець, Макаре!

— Діду Андрію, розкажіть, будь ласка, про Рудану, а то я так і не встиг розпитати хлопців…

— Та Інку... Звичайно, якщо вже ти став справжнім руданівцем, мусиш неодмінно знати легенду криворізьку Рудану.

Макар швиденько забрався до діда під ковдру і вимкнув електричний світильник.

— Тож слухай, внучку,— почав свою розповідь дід Андрій, і Макар, затамувавши подих, ловив кожне його слово.

— Було це дуже давно. Глибоко-глибоко землею жили собі цар Рудий, цариця Руда і дев'ять їхніх синів: Рудь, Рудяний, Рудик, Рудань, Руденко, Рудасик, Рудянець, Рудило, Рудько та десята донька Рудана, І мали вони у своєму царстві велике-велике багатство — залізну руду. Бувало, цар Рудий з царицею Рудою пройдуться своїм підземеллям, милуючись багатством, і коли переконаються, замок від рудого підземелля зачинений, то витанцьовують від задоволення.

Одного темного дня (бо під землею завжди темно) зібрав стурбований цар Рудий свою велику родину на велику раду, мовивши:

— Сини мої! Живемо ми тут спокійно мільйони літ і не знаємо того, що над нами з'явився запеклий ворог, який прибирає до рук і сушу, і небо, і море. І вже недалекий той час, коли він насмілиться дістатися до підземелля, тобто до нас із вами...

— А як цього ворога звати? — запитав Руд:

— Ім'я його—Людина!—відповів цар Руді

— Тату, чим саме налякала тебе ця Людина? Допитувалась Рудана.

— Вона збирається відібрати наші залізні скарби, щоб у майбутньому будувати фабрики, заводи, залізниці... Але цьому ніколи не бути!

— Тату, я з вами не згодна! — вигукнула донька Рудана.— Якщо Людина шукає залізну руду, щоб творити добро, значить, ця Людина добра. І ми повинні їй допомогти...

— Але ж тоді щезне весь наш рід, наше багатство!

— Не рід, а зло у вигляді жадоби. Зрозумійте, тату, той, хто віддає, стає ще багатшим. І я все зроблю, щоб допомогти Людині.

— Не лізь поперед батька в пекло!—гримнув розгніваний Рудий. І тут же наказав:— Негайно зачинити Рудану в підземну темницю і не випускати без мого дозволу!

Як не вмовляла цариця Руда не карати доньки, цар Рудий навіть слухати не хотів її.

— Діду Андрію! І Рудану справді заточили у темницю? — звівся на ліктях Макар.

— Авжеж, авжеж, внучку. Брати Рудань та Рудило підхопили її під руки і відвели до підземелля, а потім повернулися на велику раду. Про що вони там говорили — Рудана не чула, але одне вона добре знала: руду без битви її родичі не віддадуть.

Саме на цей час на землі проводжав Старий Коваль сина Коваленка на пошуки залізної руди, бо та, що лежала на поверхні, скінчилася, а їм на своєму віку ще багато чого треба було викувати.

Попрощався син з батьком та й каже:

— Ще з розповідей наших предків відомо, що ця руда знаходиться під нами, от тільки як дістатися до неї — нікому невідомо і ніхто тобі не підкаже. Походи, пошукай, можливо, й знайдеш вхід у печеру царя Рудого. Якщо тобі вдасться роздобути Залізний Ключ від рудого підземелля, значить, люди матимуть багато металу, а якщо ні, то доведеться нам знову орати землю дерев'яною сохою, їздити на конях, плавати лише на човнах...

Нічого не взяв Коваленко в дорогу, крім ліхтарика та люстерка, подарованого мамою на згадку.

Пішов Коваленко шукати вхід у царство Рудого і знайшов-таки, недалеко від дому, на березі річки Саксаганьки...

— Дідусю, так це ж недалечке від нас!

— Авжеж, Коваль так і казав. Повела його печера глибоко-глибоко в підземелля, туди, де ні сонця, ні дерева, ні пташиного співу. Ішов він, ішов, освітлюючи дорогу ліхтариком, і ставало йому дедалі важче. Коли це чує, хтось стиха схлипує, та так жалібно, що в самого серце від болю стиснулося. Оглянув усе, нікого не видно, пройшов з ліхтариком кроків п'ять — і тут помітив залізні грати на трьох замках.

— Хто це тут плаче? — запитав пошепки Коваленко.

— Це я, Рудана,— відповіла царівна. Придивився Коваленко і побачив дівчину нечуваної вроди: личко біле, коса — пшенична, а очі — блакитні.

— Ти — хто? — перепитав зачарований Коваленко.— І як потрапила за грати?

— Я — Рудана. Мій батько, цар Рудий, посадив мене сюди за те, що я хотіла віддати залізну руду Людині... А хто ти, незнайомцю? — запитала Рудана.

— Я і є Людина! Я прийшов до твого батька відібрати залізну руду...

— Чому ж я не бачу тебе? Чим ти мене осліпив? Коваленко сховав за спиною ліхтар, і Рудана зразу ж вигукнула, втираючи сльози:

— А тепер — бачу!

    Перед Руданою стояв хлопець-красень з блакитними-блакитними очима і дужими-дужими руками...

— Добре в тебе серце, дівчино,— каже Коваленко,— якщо ти збираєшся зробити людям добро. Я визволю з темниці тебе!

— А я допоможу тобі, Людино, відшукати Залізний Ключі

Від цих слів молодий Коваленко відчув у руках дужу силу. Ухопив він ті грати, вони й розлетілися в різні боки разом із замками.

— А тепер, Людино, ходімо в царські палати до мого батька!

— Але ж твій батько накаже схопити мене, а тебе знову замкнути за грати...

— Тебе він не помітить, якщо ти світитимеш ліхтарем, а за мене не бійся.

Заходять вони в царські палати і бачать: в одному кутку плаче мати-цариця, в другому — цар Рудий сидить, думу думає.

— Тату! — впала перед царем на коліна Рудана, а цар Рудий підхопився на ноги та як гримне:

— Хто це випустив тебе з темниці без мого дозволу?

— Я сама вибралася. Від моїх гарячих сліз навіть грати розплавились.

— Що ти хочеш, говори! — невдоволено буркнув батько, намагаючись заспокоїтись.

— Скажіть, тату, де знаходиться Залізний Ключ від рудого підземелля?

— Навіщо він тобі здався?

— Я хочу передати його людям!

— А ти про мене подумала? Ким стану я, якщо задарма роздаватиму свої скарби?

— Хоча б ковалем!

— А сини? Ким стануть мої сини?

— Коваленками!

Упав цар Рудий на коліна, опустив голову низько-низько, і Рудана помітила, як по старечих щоках потекли сльози,

— Чому ви, тату, плачете? Невже вам так шкода Руди?

— Дуже шкода, але ще більше шкода... тебе. Хотів би я змінити гнів на милість І виконати твоє бажання, але не можу...

— Чому. тату? Чому?

Підвів цар сиву голову і проказав:

— Весь секрет, доню, в тому, що Залізний Ключ від рудого підземелля — це ти...

— Я вас, тату, щось не розумію...

— А що тут розуміти? Той, хто хоче одержати Залізний Ключ, повинен спалити тебе на вогні й викувати його...

— Діду Андрію! — затормошив дідуся Макар.— А Коваленко чув слова Рудого царя?

— Звичайно, чув. Він же стояв поряд.

— А що було потім, дідусю?

— Вийшла Рудана з царських палат, а слідом за нею Коваленко поплівся, блідий, наче крейда, — так важко стало йому від царевих слів.

— Ходімо! — врешті проказала  Рудана до Коваленка.

— Куди? — не зрозумів її невидимий супутник.

— До кузні. Ти викуєш Залізний Ключ від рудого підземелля!

— Я не хочу, не можу, не буду!

— Заради людей—треба!

— Але ж ти, Рудано, згориш... А ти для мене — найдорожча у світі...

— Все одно. Людино, ми не зможемо бути разом, бо ти народився під сонцем, а я — під землею. Але я не загину. Я щодня приходитиму до тебе в кузню у вигляді іскристого металу, і ти виковуватимеш з мене або меч, або орало...

Коваленко збирався ще щось сказати, але не встиг...

Рудана в багряно-червоному вбранні кинулась у горнило, і вогонь миттю охопив її тіло...

Відтоді, Макаре, Рудана щедро дарує людям своє багатство — залізну руду. Внучку, ти спиш?

— Ні, дідусю. Я думаю: де та печера, в якій здійснила подвиг Рудана? От би знайти її!

— А ти спробуй...

ІНКА ВИКАЗУЄ ТАЄМНИЦЮ

— Будьмо знайомі: звати мене Василем Петровичем, або скорочено — Васьпетровичем, а як вас, хлопчики та дівчатко?

— Мене Інкою!

— А мене Вітюхом!

— Макар.

— Грицько, або ж Гриня.

— Только.

До гурту наблизився здоровенний дядько з чемоданом у руці.

— А це мій колега, Степан Степанович. Відомий вчений: він колись розкопав могилу скіфського царя!

— Та з таким колективом ми не те що до царя Рудого, а навіть до самого пекла доберемось! Правда, друзі? — оглянув руданівців Степан Степанович.

— Що ж, пожартували, а тепер пора за роботу! — посерйознішав Васьпетрович і запросив Інку та її команду до невеличкої карти, простеленої на землі.— Погляньте, ось тут намальована річка, за нею — міст, а за мостом — заглиблення під землю..

— Може, це печера? — вигукнув Макар, пригадавши дідову розповідь.

— Це невідомо. Наше завдання, друзі, дізнатися якого походження отвір: чи його вітрами видуло, чи може, первісні люди викопали... Беріть інструменти — і гайда за міст!

Кожному випало щось нести, а Інці Васьпетрович доручив найціннішу ношу — карту розкопок.

Не минуло й години, як руданівці були вже на місці. Вузенька стежка понад річкою довела до двох невисоких скель і там згубилася в бур'янах. Дорогої Інка про щось перемовлялася з Тольком Макухою.

    У ці місця рідко хто заглядав, хіба що інколи рибалки пробиралися до невеличкої заплави, де на глибині чудово ловилися коропці.

— Ну ось ми й прибули! — сповістив мандрівників Васьпетрович.

— Та ми...—хотів було щось вигукнути Вітю, але Інка поглянула на нього такими очима, що її помічник проковтнув решту слів.

— Хлопці, а я щось ніде не бачу входу у підземелля,— озираючись, розчаровано проказав Гриць Буц.

— І не побачиш, бо погано дивишся! — І Вітюх впевнено попростував через колючу дерезу до скелі.

— Стривай! — знову спинила його Інка.— Знаєш, Вітюше, хто ти? Вискочка! Запам'ятай: перш ні приступити до пошукової роботи, треба уважно обстежити місцевість!

— Правильно!— похвалив Інку Васьпетрович. —А то, чого доброго, провалимося у підземелля і потрапимо до рук самого царя Рудого. А він, напевно, злий. Аякже, скільки руди втратив та ще таку доньку, Рудану...

— І ви теж знаєте легенду про Рудану? — вигукнув вражений Макар.

— Я чув її, хлопче, коли мав стільки літ, як оце тобі зараз, і відтоді лише й думаю про Рудану. Ві вчився на археолога, об'їздив усю країну в пошук. слідів первісної людини, але ніколи не розлучався з мрією повернутися до Кривбасу й покопатися в рідній землі. Мене давно цікавить питання: чи давні люди навчилися виплавляти з руди метал...

— Отже, ви шукаєте кузню, в якій згоріла Рудана?

— Ти. Макаре, майже вгадав.

— Але ж, дядьку Васьпетрович, то ж легенд казка!..

— Я знаю, розумію, але вірю. Такий уже невиправний я народився...

Васьпетрович та Степан Степанович пішли попереду. Вони не чули, як Інка вичитувала Вітюха за якусь провину...

   Врешті побачили печеру. Археологи були вражені тим, що вигляд вона мала не такий уже й первісний.

Перед входом земля виявилась утоптаною, навколо — жодної билинки.

   — У мене таке враження, ніби цареві Рудому

 надокучило сидіти в підземеллі і він вечорами виходить зі своєю старенькою помилуватися багряними загравами "Криворіжсталі"... Так от: ми Із Степаном Степановичем проведемо розвідку в печері, а ви тут займіться господарством. Ось наша похідна кухня, там вудочки, тут продукти. Словом, готуйте юшку. Чи, може, ви не вмієте?

— Васьпетровичу,  таке говорите! — ображено озвалася Інка.— Які ж ми руданівці, якщо не можемо приготувати  юшки?

— Як ти, дочко, сказала — руданівці?

— Авжеж. Невже ви не чули?

Та якось не доводилось... То ви. значить, на честь Рудани...

— Так. Ми теж стараємось робити людям добро:

допомагаємо немічним, доглядаємо за квітами, за деревами, збираємо брухт...

— Молодці! Якби про вас дізналася Рудана, вона була б задоволена: чудові нащадки у неї виросли. Ну то ми пішли!

Археологи прихопили з собою лопати, кирки, мотузку, ліхтарики і повільно заглибились у печеру.

Інка розподілила між руданівцями обов'язки, І вони розбіглися: хто ловити рибу, хто заготовляти паливо.

Макар підійшов до Інки:

— Слухай, Інко, я відчуваю: ще не всі таємниці ви. мені відкрили...

— От що, Макаре, сьогодні ти дізнаєшся ще про одну, але наберися терпіння.

Години за дві до печери навіть пташки позліталися, щоб подихати запашною юшкою. Однак шукачів-археологів досі не було. У хлопців такий апетит нагулявся, що вони так і кружеляли довкола казанка, наче бджоли біля розквітлого соняшника.

Врешті в печері щось загупало, і невдовзі на вході з'явилися стомлені, запорошені, чимось збуджені археологи.

— Роздягайтеся, мийте руки та сідайте обідати! — гостинно запросила Інка Васьпетровича та Степана Степановича, а сама чомусь очей на них не зводить.

— Що ви там цікавого побачили? — нетерпляче допитувався Макар, не відходячи від шукачів ні на крок.

— Неймовірно! Просто не знаємо, що й подумати! — гаряче вигукнув Васьпетрович, розмахуючи довгими руками.— Виявляється, до нашого приходу тут хтось уже побував! Це точно — нас не обдуриш! Повсюди сліди незнайомців. За пару сот метрів звідси завал печери, і ось тепер його хтось розкопує...

— А може, то кроти порили? — висловив припущення Макар.                    

— Е, ні! Ми знаємо, як риють кроти.

— Очевидно, тут побували грабіжники! — сказав Степан Степанович.

— Ми не грабіжники! — несподівано вигукнула Інка. і всі повернулися до неї. Тиша тривала цілу хвилину.

— Ось тепер усе зрозуміло! — всміхнувся Васьпетрович, присідаючи на камінь, що служив замість стільця.— Виходить, це ви тут погосподарювали?

— Ех ти, проговорилася! А ще вожата! Та тобі лише й бути куховаркою! — збиткувався над нею Вітюх.

Васьпетрович зрозумів, у яке незручне становище він поставив ватажка руданівців, тож вирішив виправдати їхню спільну похибку.

— Вибач, Інко, я не хотів образити вас. Я мав на  увазі інших  грабіжників — любителів легкої наживи. Вони діють уже кілька століть: розкопують городища, древні могили, шукаючи золоті або срібні коштовності. Художня вартість прикрас Їх не цікавить. А ви все-таки добре потрудилися! Нам із Степаном Степановичем значно менше роботи лишилося. Тож дякуємо за допомогу.

Інка витирала прозорі намистинки сліз, стиха схлипуючи.

— Заспокойся,  Інко! — підійшов до дівчинки Макар.— Ти ж сама сказала, що сьогодні має відкритися ще одна таємниця. Ось вона й відкрилася. Подумаєш, на годину раніше чи на годину пізніше...

— Інко,— звернувся  Васьпетрович,— давайте краще скуштуємо юшки, бо я відчуваю: смачнішої в житті не їв, а заодно розкажи нам про ваші розкопки. Ми ж друзі, тож ніяких таємниць між нами не повинно бути.

Нарешті Інка всміхнулася, І всі разом відчули, як навкруг посвітлішало, і навіть пташки, які були примовкли, враз защебетали на різні голоси.

— Що там розповідати. Ще навесні ми випадково натрапили на цю печеру І подумали: чи не та це печера, в якій жила Рудана? Ось тоді й вирішили пересвідчитись. Роздобули лопату, гірницький ліхтарик і стали потроху пробиратися в підземелля. А в ньому виявився обвал. Довелося розчищати прохід...

— І ви не боялися, що вас могло присипати? — схвильовано запитав Степан Степанович.

— Серед нас боягузів немає! — твердо відповіла Інка.

— Якби треба було, ми навіть поночі могли б працювати. Як-не-як, ми руданівці!—гордо проказав Только Макуха.

— Є  пропозиція:  працювати  разом.  Згодні, товариші руданівці? — обвів усіх пильним поглядом Васьпетрович.

— Згодні, як один!—дружно підняли вгору ложки руданівці.

— Після обіду попрацюємо ще зо дві години — і по домівках! А завтра приходьте знову. Але спершу домовимося: не забувайте про свої справи.

Сторінка 3

Головна/Зміст