МРІЯ ВАСЬПЕТРОВИЧА
 

Коли руданівці знову зібралися біля печери, вони одразу побачили двох нових дядьків у гірницьких спецівках, а біля входу — купу залізяччя.
— А я знаю, що це таке! Це—кріплення!— гордо пояснив Только Макуха Макарові, який уважно розглядав незнайоме пристосування.— Розумієш, коли гірники вибирають у забої руду, то вони укріплюють за собою стінки підпорами, щоб не виникало обвалів.
— Степане Степановичу! Наші помічники прибули! — повідомив товариша Васьпетрович, не приховуючи радості.
— Де ж це ви вчора, голуб'ята, пропадали? — запитав руданівців Степан Степанович, вітаючи їх потиском руки.
— Це тла історія,— зітхнув Макар.— Якщо захочете послухати, я розповім вам під час обіду.
— А ми тут із Степаном Степановичем хвилюємось, чи нічого лихого з вами не трапилося... Вже було подумали, може, вам з нами нецікаво?..
— Що ви, Васьпетровичу! По правді сказати, мені щоночі лише й сниться наша печера та все ніби ми блукаємо підземеллям і ніяк не можемо вибратися, а коли прокидаюся, весь чуб мокрий,— щиро зізнався Макар, і всі дружно засміялися..
Васьпетрович підвівся, і всі зрозуміли, що це означає: до роботи!
— Значить, так: ми з гірниками — в печеру, а ви, друзі, наведіть тут морський порядок.
— Васьпетровичу! — підійшов до головного шукача древніх скарбів Только Макуха.— Я от не розумію; навіщо нам потрібен такий порядок?
— По-перше, Толику, на кожному робочому місці має бути чистота, а по-друге...— Васьпетрович стишив голос, і всі звели на нього очі:— По-друге, я думаю, тут незабаром буде перший у світі підземний музей...
— Музей? — одночасно перепитали руданівці.
— Так, музей, якщо ми, звичайно, щось цікаве знайдемо...
— То це ж іще треба знайти.— розчаровано проказав Гриня Буц.
— А я вірю! І впевнений: ви теж вірите, бо якби не вірили, то нікого тут з вас не було б. Чи не правда?
— Та так...
Час летить швидко. Руданівці навіть не помітили, як закінчувалось літо, а разом з ним і такі чудові канікули. Хлопці та Інка засмагли на сонці, і коли дід Андрій називав їх “моїми шахтарчуками”, ніхто не ображався, бо всі добре знали: коли гірники підіймаються з шахти, їхні обличчя такі ж руді і тільки очі блищать проти сонця.
Якби хтось підрахував, скільки добрих справ зробили за цей час руданівці, то, напевно, збилися б з ліку. У Веселому майже не було такого двору, де б вони не погосподарювали. Ї хай невеличку послугу комусь зробили, але людям було приємно від того, що саме руданівці приділили їм свою увагу.
Археологи тимчасово припинили дослідження печери, оскільки їх терміново викликали до Польщі на якусь важливу нараду. До цього вони разом з руданівцями розчистили ще два обвали.
За цей час здійснилася ще одна мрія Макара: дід Андрій, як і обіцяв, показав йому дев'яту доменну піч. Раніше Макар уявляв її трохи більшою за до­машню, та коли побачив на власні очі. ледве мову не втратив. Виявляється, “дев'ятка” — найбільша у світі, чемпіон по виплавці чавуну. Безперервною рікою ллється метал у величезні ковші, розбризкуючи довкруги мільйони іскор. А які заграви палахкотять над містом уночі! Кажуть, навіть космонавти милувалися ними з висоти.
Та все ж найбільше враження справили на Макара горнові. Ну ніскілечки не бояться вони розплавленого металу. Ці люди чимось схожі на приборкувачів зміїв, їм підкоряється вогненна ріка...
 

НЕЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА
 

Нарешті повернулися археологи. Навезли дарунків з Чехії, багато цікавого розповіли про шукачів древніх скарбів.
Оскільки часу лишилося мало. Васьпетрович вирішив прискорити пошукові роботи. І ось настав день, коли він оголосив про спільний похід у печера Довгождане повідомлення руданівці зустріли потрійним “Слава!” і почали готуватися до походу з такої старанністю, неначе дорога їм випадала щонайближче на Північний полюс.
Васьпетрович прискіпливо оглянув спорядження руданівців: чи всі мали фляги з водою, ліхтарик чи правильно сиділи на головах каски. По закінченні ще раз нагадав про те, як кожен має поводитися в разі непередбачених обставин, і врешті дав команду; “Впе-ред!”
Із світлого багатоголосого дня шукачі одразу потрапили в нічну тишу, яку зрідка порушували боязкі кажани. Попереду мандрівників обережно крокували, розчиняючись вдалині, їхні тіні...
Минули другий, третій обвали. Тепер там стояло надійні кріплення. Печера дедалі вужчала, дихалося набагато важче, проте ніхто не відставав. Трохи заглибилися під землю. Зі стелі накрапала вода віяло прохолодою. Васьпетрович та Степан Степанович час від часу зупинялися і наводили промінці ліхтарів на стіни, уважно розглядали їх, наче читали невидиму книжку історії...
Руданівці ступили з півсотні кроків і враз спинилися в підземному мішку—величезному круглому приміщенні, з якого врізнобіч розбігалися хідники.
— Друзі, давайте обстежимо це приміщення! — запропонував Васьпетрович, і руданівці заходилися уважно досліджувати стіни.
Макар направив світло ліхтарика праворуч і помітив невеличкий горбок.
— Васьпетровичу! Підійдіть сюди!
— Що сталося, Макаре?
— Погляньте, чи не кріт тут гірку насипав... Васьпетрович і Степан Степанович наблизилися до місця, на яке вказував Макар. Вони присіли навшпиньках і почали руками розгортати затверділу глину. До них посходилися руданівці.
— Допомагайте нам, але обережно, щоб не пошкодити можливі знахідки, — попередив юних археологів Васьпетрович.
За годину наштовхнулися на якісь тверді речі.
— Розплавлений камінь... так-так,— бурмотів собі під ніс Васьпетрович, оглядаючи першу знахідку.— Ану підриємось глибше. А це схоже на стінку...
— Подумаєш, новина,— розчаровано проказав Вітюх.— Тих стін тут, Васьпетровичу, скільки завгодно!
— Стін багато, але нас цікавить саме ця,— пояснив Вітюху Степан Степанович.—Якщо наші припущення підтвердяться, то ми, друзі, за крок до відкриття...
— Всі найбільші відкриття вже зроблені, і нам. Степане Степановичу, доводиться лише читати про них,— проказала Інка, орудуючи невеличким совочком.
— На ваш вік вистачить,— озвався Васьпетрович, який особливо ретельно обкопував стінку.
— Це всі так кажуть...
— А що я вам казав! — по-юнацьки вигукнув Васьпетрович, весело оглядаючи руданівців.—Ви знаєте, що ми знайшли? Ніколи не повірите — первіс­ну доменну піч! А ось у моїх руках шматок металу, виплавлений тисячі років тому! Бачите, як добре він зберігся в закам'янілій глині...
— Васьпетровичу, а може, це і є та кузня, де...— І Макар примовк, не докінчивши свого припущення.
— Ти хочеш сказати, де здійснила свій подвиг Руда-на?
— Й справді, схожа! Я весь час ЇЇ такою уявляла! — вигукнула Інка.
— А чому б і не вона? Все збігається...
— Що ж, вітаємо вас із відкриттям! — обіймав руданівців Степан Степанович, і ті у відповідь прокричали протяжне “Слава!”
— Тихіше, друзі! — засміявся Васьпетрович.— А то, чого доброго, ще стареньких розбудите...
— Кого-кого? — не зрозумів Вітюх.
— Царя Рудого та його дружину Руду...
За кілька хвилин Васьпетрович подав команду;
“До виходу!” — і руданівці один по одному потяглися в зворотному напрямку.
Додому ноги самі несуть. Та й настрій у кожного такий, наче він вочевидь зустрівся з живою легендою. А втім, так воно й сталося. Руданівці всю дорогу відчували на собі привітний погляд Рудани...
Поїзд на Київ відходив увечері. Проводжати Макара прийшли руданівці, дід Андрій та археологи. Жаль було розлучатися з друзями, але кінчалися канікули, післязавтра — до школи.
Поїзд набирав швидкість, й за ним ще довго бігли Інка, Только, Гриня, Вітюх, махали вслід Васьпетрович, Степан Степанович...
— Макаре! Ти наступного року приїдеш до Кривбасу? — кричала Інка навздогін.
— Обов'язково приїзди! Влітку мене знову випроводжатимуть на пенсію, тож без тебе ніяк не обійтися! Приїдеш? — запитував онука дід Андрій.
А колеса у відповідь чітко відбивали: так-так-так-так...

Головна/Зміст