Словограй - Ігор Січовик - БАБУСЯ МОГО ДИТИНСТВА
_Б_А_Б_У_С_Я_ _М_О_Г_О_
_Д_И_Т_И_Н_С_Т_В_А_
 

від Ігоря Січовика







Новая страница 1

Дітей, як правило, знаходять в капусті, або ж у лелечих гніздах. Я ж з’явився на цей грішній світ на замовлення своєї бабусі.

Як тільки майбутні батьки побралися, бабця Марія поставила перед ними дві умови: або даруєте мені онука, або ж... онуку. Згідна навіть на двох одночасно. Молодята хотіли відмахнутися: мовляв, спершу треба закінчити навчання в інституті, а вже потім і про нащадків можна думати.

— Мені чекати ніколи. За внуками я доглядатиму сама, а ви вже вчіться скільки завгодно, – заявила вона.               

Сталося так, що народився саме я. І назвали мене Юрком, або по домашньому – Ігриком.

Що було на зорі мого дитинства – не пригадую, але добре пам’ятаю події, що відбулися у більш-менш зрілому ріці, коли я вже навчився відрізняти біле від чорного, а кота від ворони. Аби не відволікати вашої уваги всілякими подробицями, постараюся розповісти про деякі, найбільш пам’ятні пригоди.

Мешкали ми у місті. А міські діти добре знають, де все на світі знаходиться, хоча їм не завжди відомо, звідки воно береться. Отож, бабуся Марія вирішила дещо просвітити мене в цьому, аби на людях я не виглядав як Пилип, що знічев’я вискочив з конопель.

Якось вона показала мені малюнок рогатого дивовиська:

– Це, Ігрику, корова. А це в неї вим’я, а це дійки, звідки тече молоко...

Я уважно розглядав незнайоме створіння, а потім запитав:

– Скажіть мені, а куди в неї заливають молоко?

Бабуся почала розповідати, як корова їсть зелену траву, п’є воду, і як з’являється та біла цілюща рідина...

– Як же так?! – вигукнув я здивовано. – Корова їсть зелену траву, чому ж молоко таке біле?

Бабуся Марія стенула плечима і пообіцяла відповісти мені трохи пізніше.

 

 

МОЯ БАБУСЯ ІНОПЛАНЕТЯНКА

Моя бабуся захопилася інопланетянами. Вирізки з газет і журналів вона підшивала в теку, не пропускала жодного кінофільму чи телепередачі про космічних пришельців. Часто-густо це їй замінювало харчі і навіть ліки. Сусіди поширювали чутки, ніби бабуся Марія сама прилетіла з космічної далини... на мітлі. Але вона не звертала на те ніякої уваги. Просто вірила в силу інопланетян, вважаючи, що все на землі відбувається з їхньої волі. Казала, що ми безсилі чинити їм опір. Ще й мене в тому переконувала.

Я спершу сприймав захоплення бабусі з гумором. Але одного разу беззастережно перейшов на її бік.

Якось бабуся Марія побувала в гостях у сестри. Та передала для мене на зиму баночку вишневого варення. Бабуся сховала його у шафі за книжками. Але в нашому домі немає такої речі, котру б я не знайшов за кілька хвилин. Коли нікого не було вдома, я опинився віч-на-віч зі своїм солодким супротивником.

Проковтнув ложку варення. І раптом до мене невідомо звідки долинув незнайомий голос: “З’їж ще! Варення таке смачне! Яка різниця – на одну ложечку більше, на одну ложечку менше. Ніхто навіть і не помітить!”

Я з’їв. І навіть смаку не відчув. А хтось мене штовхав в спину: “Покуштуй ще! Ніякої різниці між третьою і четвертою ложками немає!”

Чи міг я протестувати тій силі, яка повністю оволоділа мною. Я діяв так, як підказували інопланетяни. Отямився лише тоді, коли на дні банки не лишилося жодної краплі варення.

Довелися зізнатися бабусі в тому, який нерівний двобій я витримав біля банки з варенням.

Вона, звичайно, була пригнічена таким повідомленням. Однак їй довелося змиритися з втратою варення, оскільки до цього були причетні космічні сили.

Відтоді переді мною відкрилися широкі можливості для домашньої й позадомашньої діяльності. Відтепер інопланетяни допомагали мені розбити чашку, змушували дивитися телевізор мало не до півночі, штовхали на бійку з сусідськими хлопцями... Виходило так, що сам я ні в чому не був винний.

Та, на жаль, бабусина віра в інопланетян не витримала випробування часом. Одного дня вона мені повідомила, що вичитала в якійсь газеті, нібито інопланетян взагалі не існує, що все то є плодом бурхливої людської фантазії.                        

Я задумався: як же мені далі діяти?..

 

* * *

Чимало клопотів мала бабуся, коли ми бували на вулицях міста. Якось вона задивилася на блимаючий світлофор, а я, тим часом, кинувся через дорогу і прошмигнув між колесами велосипеда, залишившись неушкодженим на подив усім перехожим. Після цього випадку бабуся вирішила мене навчити правилам дорожнього руху.

–  Онучку, – сказала вона, – поясни мені, коли можна переходити вулицю?

Я не довго розмірковуючи, випалив:

– Коли міліціонер відвернеться!

За цю відповідь бабуся позбавила мене улюбленого морозива і покарала півгодинним уроком біля триокого світлофора.

 

* * *

– Я зроблю з тебе людину! – пообіцяла вона і повела мене до звіринця. – Повчишся у дітей природи, як поводитися на людях і вдома.                                                      .

Від звіринця я був у захваті. Дуже мені сподобалося, як кривлялися мавпочки, буцали рогаті баранці, як сварилися розцяцьковані індики, а особливо, як плювалися верблюди. Після повернення додому я продемонстрував усе побачене своїм друзям і найближчим ворогам.

– Більше до звіринця не підемо! – суворо заявила бабуся.

– Ці невиховані звірі зовсім зіпсували мого онука!

 

* * *

Бабуся вирішила прилучити мене до мистецтва.

– Ходімо на танці! – сказала вона – і повела до клубу будівельників.

Зарахували мене у молодшу групу. Бабуся домоглася в учителя дозволу відвідувати уроки, щоб потім допомагати мені краще засвоювати домашнє завдання.

Минув місяць. Мене відрахували з танцювальної групи як такого, у кого “не туди стоять ноги ”.

Довелося прилучитися до музики. Записали мене в ударники, тобто у клас барабана. Бабуся від радості навіть купила мені барабан. Правда, і ця моя наука швидко закінчилася, оскільки сусіда за потрійну ціну купив у нас цей чудовий музичний інструмент, а потім у гніві потрощив його на шматки. Йому, бачте, не сподобались мої регулярні репетиції після десятої години вечора і на початку п’ятої ранку, коли, на думку розумних людей, пробуджується справжній талант.

Того року проходили чергові Олімпійські ігри. Бабуся не відходила від телевізора, бувало, що навіть засинала біля нього.

– Спорт – це все! – якось сказала бабуся і вирішила зробити з мене якщо не чемпіона світу, то хоча б чемпіона вулиці. Наполегливо почала вишукувати в мені бодай найменший спортивний талант, а відтак і стала моїм першим тренером, суддею і глядачем.

Почали з бігу. Щоб зацікавити мене, бабуся клала біля фінішного дерева, куща чи лави жуйку або шоколадку. Стимул діяв безвідмовно. Я ладен був бігати скільки завгодно.

Невдовзі бабуся повела мене на змагання бігунів, що проводилися на майданчику сусіднього дитсадка. Переможця нагороджували кубком. Я не помітив різниці між ним і звичайною пляшкою, оскільки звик до інших нагород – жуйок і шоколадок. Ніякого бажання до бігу не мав, але що вдієш: треба – значить треба. Саме на той час пішов дощ, і на біговій доріжці з’явилися чималі калюжі, та я відважився взяти участь в груповому забігу.

Оголосили старт. Я біг позаду всіх. Не допомогли ні бабусині вигуки, ні погрози. До фінішу я ледве доплівся. І тут  потрапив в обійми якомусь дядечкові.

– Хлопчику! Ти – просто справжній талант! – довго тряс мене незнайомець.

Потім пояснив моїй розгубленій бабусі:

– Я – тренер зі стрибків у довжину. Коли побачив, як ваш онук під час бігу перестрибнув таку величезну калюжу, зрозумів: це майбутній чемпіон! Йому навіть тренування не потрібні. Через тиждень приходьте на змагання.

На змаганнях стрибунів бабуся Марія була поміж почесних гостей. Тренер ні на мить не сумнівався у моїй перемозі, тому ще до початку змагань вручив бабусі букет живих квітів. Так би мовити, авансом...

Стадіон був переповненим. Коли оголосили моє ім’я, я розігнався і  стрибнув. Коли приземлився і розплющив очі, то помітив, що подолав відстань не більш як півметра, на що був здатен скочити хіба що заєць...

Тренер і бабуся трясли мене за плечі і все допитувалися:

– Чому ти нас підвів?

– Ти ж колись перестрибнув мало не триметрову калюжу!

– Але ж тоді я був у новеньких кедах і дуже боявся їх замочити, – пояснив я причину своєї невдачі.

Відтоді моя спортивна кар’єра скінчилася, однак бабуся не заспокоювалася. Вона ніяк не могла повірити, що в її онука немає Божої іскри.

– Просто, Ігрику, у тобі талант глибоко захований і я неодмінно до нього докопаюся! – твердо стояла вона на своєму.

Чи міг я заперечити, якщо любив її більше всіх на світі.

Вдома і на вулиці ми з бабусею спілкувалися рідною мовою. Більшість сусідів – російською. Комуністи казали людям: хочеш бути начальником – забувай рідну мову. А чого тільки не зробить раб заради шматка гнилої ковбаси. І забували: мову, історію, рідну матір...

Це дратувало бабусю. Вона довго думала, як би побороти це зло. І пригадала народне прислів’я: клин клином вибивають. Увечері дістала аркуш паперу і друкованими літерами написала оголошення:

“УВАГА! ОГОЛОШУЄТЬСЯ КОНКУРС НА КРАЩОГО ЗНАВЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ПЕРЕМОЖЕЦЬ ОДЕРЖИТЬ АВТОМОБІЛЬ! ДО УЧАСТІ ЗАПРОШУЮТЬСЯ ВСІ БАЖАЮЧІ: ДІТИ І ДОРОСЛІ!

ЧЕКАЄМО БАЖАЮЧИХ У БУДИНКУ КУЛЬТУРИ "БУДІВЕЛЬНИК" РІВНО ЗА МІСЯЦЬ.

МІНІСТЕРСТВО ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ”.

Пізно вночі вона крадькома почепила оголошення у нашому дворі. Ми з нетерпінням із острахом почали чекати, що з того вийде. Результати не забарилися. Спочатку українську мову пригадали люди похилого віку, потім — трохи молодші, за три тижні нею заговорили навіть малята. З полиць книжкового магазинів умить щезли українські словники, які досі лежали вкриті пилом.

Оголошення прочитали мешканці інших будинків.

Минув місяць. Народ кинувся до будинку культури. Але там, виявляється, нічого не знали про конкурс. Аби якось вийти сухим зі складного становища, керівництво будинку культури вирішило оголосити ще один конкурс на вивчення... китайської мови, пообіцявши вручити переможцеві кілограм ковбаси.

Того ж дня з полиць книжкових магазинів зникли словники китайської мови.

Hosted by uCoz




Головна/Зміст