Ответ: Відповідь: Вельмишановна пані Антоніно!
Дякую за тепле слово. Ви правильно написали: піни в нас більше. Або як пишуть в Інтернеті: бабло перемагає добро. Проблема книговидання та книгорозповсюдження розпочалася з того часу, як комуністи захопили владу в Україні, і яку не відпускають досі. Просто у них інші ніки: партія регіонів, ПСПУ, соц.партія і ще сотня подібних. Та й помаренчеві мало чим відрізняються від них. Коли вони приходять до влади, то національна ідея їх перестає турбувати. Всі хапають, хапають, хапають... Хто більше донесе. А меценатів-патріотів я ще не бачив на власні очі й не вірю, що вони існують. Українці завжди чомусь бідні. А якщо й є багатенькі, то свої кошти вони швидше віддадуть на концерти кіркорових, пугачових, мойсеєвих... Патріотизм не престижний. Щоправда в наших директорів заводів якась тяга до підтримки халтурної літератури. Виходять десятки книг, ціна яким 0. Лише один раз в житті я звернувся до одного з найбагатших українських підприємств "Оболонь"(директор депутат від "Нашої України") з пропозицією допомогти видати збірник про дитсадок. І не безкоштовно, а за право прорекламувати дитячий напій. Мені відповіли, що завод настільки бідний, що сам директор їздить у трамваї. Зате, чую на радіо про те, що завод матеріально підтримав виступи барда з російського Сахаліну, який колись відсидів у в"язниці.
Інколи книжки письменників закуповує Міністерство культури. Але звичайне видавництво у них не витримує конкуренції. Книги закуповують лише у багатих видавництв. Закуповує книги для дітей і місцева влада, однак там чомусь чимало видань московських видавництв з назвами на зразок: «Ужастики" тощо. А книгарні передплачують такі московські дитячі журнали: "Веселиє картінкі", "Юность", Міша", "Піонер"... Запитую в бібліотекаря: навіщо ви це робите? А він відповідає: це на прохання батьків. А у нас є такі батьки-зайди, які вже вимагають припинити існування України.
Ви бачили на головній сторінці наше звернення до меценатів на видання збірки (320 сторінок)"Мій дитячий садочок". Досі ніхто не відгукнувся. Хоча дорослі не знають, що в Україні вже 16 років немає збірника художніх творів для дитсадків. Нині вихователі послуговуються радянськими збірниками. Уряд ця справа не цікавить, бо він не наш, а українці, які могли б допомогти, сплять летаргійним сном. А діти виростають неуками, без любові до рідного слова. Тож не дивно, коли чуєш від колег: писати для дітей безнадійна справа, тож дехто перейшов на жіночі романи. Мої твори за ці роки публікувалися у більш ніж ста збірниках без дозволу, без подяки. Останніми роками видавці перестали навіть вказувати прізвище, переробляють твори на свій лад, особливо це стосується тернопільського видавництва "Богдан". Заради грошей люди опускаються на дно. Особливо цим грішать харківські видавці, які поводяться з твоїми творами, наче господарі.
Існує в Україні президентське видавництво "Преса України". Там почали видавати книги для дітей. Колись вони видали мою книжку "Рукавички для лисички". Накладом 30 000 примірників За кожну книжку мені заплатили гонорару по 1,5 копійки. Чи буде після цього розвиватися українська література? А які податки здирає держава з видавця дитячих книг! - понад 50 відсотків. Інколи доводиться ще й доплачувати за видану книжку. Тож ніхто й не хоче друкувати книги, які мають художню цінність. А халтуру друкують, бо їх автори готові на все заради дешевої слави.
Ігор Січовик.

Ответ: Вдячний Вам за те, що Ви щиро вболіваєте за наше слово, за українську книжку. На жаль, ще раз наголошую на тому, що так звана наша ВЛАДА не наша і не українська, до всього ще й неосвічена. Якщо прем’єр ніколи не читав книжок, а українську вивчив лише на старості літ заради карє’ри, то чи вболіватиме він за нашу справу? І таких діячів, особливо агресивних щодо української справи, як псевдовчений Табачник, у нас сотні й тисячі. На жаль, і народ наш ще досі спить, все сподівається, що воно якось само собою налагодиться. Як і сотні років до Незалежності, московські намісники в Україні позбавили наших дітей культури, знань, любові до рідного слова. А ми виявилися не організовані до відсічі ворогам України. Навіть ті книги, що видаються не розкуповуються, лежать і сумують на полицях. Зате московські букварі та літературу совітських часів розбирають, перетворюючи своїх дітей на майбутніх рабів Росії і оплачуючи працю наших північних сусідів. Отак яничари турбуються про майбутнє своїх дітей. В тій же Росії авторів, як хтось казав, з автоматом шукають, а в нас вони нікому не потрібні, тож і лишилося у нас дитячих письменників – на пальцях можна перелічити. Один мій колега нещодавно видав у видавництві своє вибране для дітей накладом 16 тисяч примірників. Ці книги закупило міністерство культури для бібліотек. Видавництво отримало надприбутки, а автор на гонорар ледве купив комп’ютер. До того ж, видавництво хотіло забрати в автора права на 5 років. Звичайно, це не патріотичні видавництва – вони друкуватимуть навіть китайською, а російською вони дихають.
Якщо раніше Тарасу заборонялося писати й малювати, то в часи Незалежності письменникам-пенсіонерам по суті заборонено друкуватися. Пенсійний Фонд України знайшов спосіб, як знищити письменників взагалі. Якщо я надрукуюся хоча б у газеті і одержу 1 гривню, то мене прирівнюють до працюючого пенсіонера і знімають з пенсії по 100 гривень щомісяця цілий рік. Як пояснили знайомі чиновники: таким способом в Україні збільшують кількість працюючих. Тобто наші чиновники від совка продовжують справу комуністів – займаються окозамилюванням і економією для себе, звичайно, великих коштів в межах країни. Справа не лише в грошах, але й без них не надрукуєш книги. Кілька років тому я упорядкував чималенький збірник художніх творів для дошкільних навчальних закладів «Мій дитячий садочок». 17–й рік «у нашій не своїй землі» відсутня хрестоматія для дитсадків. Печерний комуніст, міністр освіти, Ніколаєнко, все бореться за те, щоб відродити піонерію і перевести на російську мову всі навчальні заклади. Надрукувати книжку неможливо, хоча я повідомив, що роздам її безкоштовно усім дитячим садочкам України. Реакції жодної. Вона (та й не тільки ця книжка) не цікавить ні державу, ні меценатів – нікого. Чи виникне у письменника бажання сідати за нову книжку? До речі, на моєму сайті є оголошення про книги. Лише один пан з Польщі звернувся щодо придбання книжки. Але й він передумав. От вам і любов до рідного слова… Якось я чув, як одна мама на книжковому ринку Петрівка сказала дитині, на її прохання купити їй яскраву книжку: «Я нє чітала і ти обойдьошся без книги».
Україну розкололи наполовину не лише політично, а й на культурному рівні. Був нещодавно на півдні, зокрема у Кривому Розі, де від України лишилася хіба що назва. Туди не доходить ні українська газета, ні книжка – нічого. Там вболівають за Путіна, а не за свого президента. ДЕРЖАВНІ газетні кіоски відмовляються брати на розповсюдження українську пресу, всуціль порнуха і російськомовна псевдопреса. Таке ж телебачення, Інтернет… Що там казати про місцевих князьків, якщо місцевий письменник, лауреат найвищої української премії видає російськомовну рекламу, яка розповсюджується не лише в місті, а й в навколишніх селах. Заради грошей і батька рідного продаси… Президенту потрібна сила волі, щоб повернути Україні українське, а не загравати з українофобами. Сьогодні напівдохлі комуністи кричать про демократію, якщо їм вона вигідна, але не згадують, як вони русифікували українців, не питаючи у них дозволу. Так само чинити треба і з цими людоїдами. Ми на своїй землі, а не в гостях, як вони.