Вибравшись на берег, я з подивом побачив, як до озера наближається козацький загін. Запорозьке лицарство було неймовірно вражене: і яким дивом мені вдалося їх випередити? Радості моїй не було меж! Я рукою показав на Пирія, мовляв, то все його прудкі ноги. Чи міг я пояснити своїм побратимам усе, що спіткало мене того дня? Та й чи повірили б вони цій неймовірній історії на чесне слово.

БУВ У МЕНЕ ПЕС СІРКО
 

На день мого народження мій друг козак Степан подарував мені песика, якого я назвав Сірком. Цуцик був дуже меткий, пухнастий і володів мисливським нюхом та людським розумом. Так, так - людським розумом, оскільки ми розуміли один одного з півслова. То був чи не єдиний у світі собака, який вільно спілкувався з людиною. І така честь випала мені, барону Мюнхаузену.

Якось під час полювання ми з Сірком так захопилися погонею за хитромудрою лисицею, що й незчулись, як опинилися в турецькому військовому таборі. Звичайно, турки, окрім тютюну, не витягли з мене жодної військової таємниці - я прикинувся глухонімим. Тож вони, не гаючи часу, засудили мене до розстрілу.

Треба сказати, що турки тримали свій порох у бочці сухим і лише перед боєм заряджали ним пістолі та мушкети*. І ось у мене визрів досить несподіваний план.

Я подумки підкликав до себе Сірка і попросив його знешкодити порох. Мій песик виявився розумнішим, ніж я сподівався. Він підійшов до калюжі й заходився хлебтати воду. Після цього підбіг до бочки з порохом, що сох проти сонця, і спритно, мов білочка, забрався нагору. Краєчком ока я помітив, як мій Сірко задер ногу догори - і я мало не пирснув зо сміху.

Командир турецького загону віддав команду зарядити пістолі, й два вояки рушили до бочки з порохом.

Тим часом Сірко лизнув мене на прощання в щоку і щодуху помчав по допомогу. А турецькі вояки підхопили мене під руки і поволокли до трьохсотрічного дуба на страту.

Доки бусурмани* цілилися в моє серце, я з цікавістю розглядав у небі хмаринки, як це мені подобалося робити в дитинстві.

- Пали! - подав команду турецький командир. Але в рушницях лише сухо клацнуло, а з їх цівок полилася... якась рідина.

Командир хутко підбіг до діжки з порохом, зачерпнув його долонею і понюхав.

- Собака! - вереснув він не своїм голосом. - Собака підмочив наш порох!

Він метнувся до мене, намагаючись тремтячими руками уп'ястися мені в горло, та саме цієї миті неподалік пролунало багатоголосе: "Сла-а-а-ва!" Мені на підмогу мчав козацький загін. Турків мов вітром змело. На тому місці, де щойно метушилися їхні постаті, залишилася сама курява...

Іншого разу наша розвідка доповіла про намір турків напустити на нас добру сотню лютих африканських псів-ярчуків*. Способу боронитися від них ми не мали. Хоч під землю ховайся!

І тут у мене з-під рук, наче з ланцюга, зірвався мій Сірко. Він помчав у бік турецького загону, де вже приготувалася до атаки собача зграя.

Ми відгородилися від собак возами та всіляким мотлохом, що був у нас під рукою. І з тривогою вичікували: що ж то воно буде? Ось на обрії з'явилися розлючені бойові пси. Вони мчали зі швидкістю смерчу*.

І раптом... Раптом зграя стала як укопана. Навіть більше - повернула назад! Ми полегшено стерли з чола холодний піт і з подивом перезирнулися.

Як потім зізнався мені Сірко, події розгорталися так. Після того, як нас визволили з полону, мій песик вирішив податися в турецький стан на розвідку. Мовляв, хто зверне увагу на якесь собача. Там випадково забрів до султанського намету і почув, як султан хвалився своїм підданцям, що йому напередодні походу в Україну вдалося продати наречену вожая* бойової собачої зграї Тумбаса, яку величали Красуня Кі-Кі. І тієї миті, коли собача зграя вже мчала на козаків, у мого Сірка народився незвичайний план: розповісти про почуте вожаєві бойових собак, що він і зробив. Вожай Тумбас спершу не повірив розповіді. І тоді Сірко простяг Тумбасові носовичок із вишитими літерами "К.К." і порадив понюхати. І що б ви думали? Вожай відчув солоний запах сліз своєї коханої! Він загарчав не своїм голосом:

"Де ти дістав цей носовичок?!" Мій песик Сірко скромно відказав: "У султана викрав. Він сказав, що це єдине, що в нього залишилося від Красуні Кі-Кі". Отоді-то вожай Тумбас люто прогарчав своїм псам зупинитися й атакувати вже не козаків, а самого султана.

А втім, про подвиги мого улюбленця ви не переслухали б мене до кінця свого життя. Хоч мій Сірко був так само скромний, як і я, все ж наважуся відкрити одну таємницю, яку, хай вибачить мені мій покійний друг, я повідаю без його дозволу.

Того вечора я доводив до ладу свою зброю: гострив притуплену шаблю, чистив мушкета і пістоля, пришивав нові ґудзики до козацького однострою*. Люблю, щоб у мене все було, як у справжнього вояка.

Так от, того вечора Сірко повернувся додому надзвичайно збуджений і весь розкошланий*. Я поцікавився в нього, де він пропадав кілька днів і чи не вскочив часом у якусь халепу.
Отут-то Сірко й повідав мені всю правду. Виявляється, його запросили на Світовий Собачий Конгрес* представником від українських чотириногих. Коли собача старійшина дізналася, що Сірко може спілкуватися з людиною, захопленню учасників зібрання не було меж - нарешті вони матимуть змогу висловити господарям чимало своїх претензій.

Їм хотілося, зокрема, щоб люди утримували своїх собак у добре облаштованих домівках і не знищували їх після багаторічної служби, а за їхні бойові подвиги і заслуги забезпечували їм життя, гідне собаки. Інакше делегати Світового Собачого Конгресу погрожували бойкотом* або ж повним розривом стосунків із людьми.

Але найпершою новиною було не це, а те, що мого Сірка обрали королем усіх собак. Знаєте, коли він повідомив мене про це, я мимоволі впав перед ним навколішки, хоча досі не робив цього перед жодним володарем світу.

Звісно, король Сірко лизнув мене ніжно у щоку і попросив звестися на ноги, позаяк не мав себе за велике цабе*.

Чесно кажучи, я був радий за свого друга Сірка, та радів я передчасно. Мій любий песик, хай земля йому буде пером, трагічно загинув.

Хоч як важко про це говорити, а все ж я мушу довести свою розповідь до кінця. Річ у тім, що за кілька днів мій Сірко, прошу вибачити, король Сірко, відбув до однієї із сусідніх держав приводу підписання Угоди*, ухваленої Світовим Собачим Конгресом. Там тешній цар улесливо вітав собак і жодних заперечень підписав спільний документ. А коли Сірко у супроводі трьох посланців відбув з його столиці, той підло наказав своєму війську наздогнати їх і вирізати до ноги*, а Угоду спалити і попіл розвіяти.

Битва була нерівною. Вона тривала кілька годин. Короля Сірка та його побратимів було убито. Так, то був єдиний шанс у людства налагодити стосунки із собачим родом. Та, на превеликий жаль, він виявився й останнім.

Звісно, ми з козаками поставили Сіркові пам'ятник, який, сподіваюся, ще й досі височіє неподалік села Троєщина, що під Києвом. Я вам от що скажу: не кожна людина за життя заслужила на "амінь"*, натомість для Сірка не пошкодую. Добре серце мав мій незабутній друг Сірко. Амінь!

МИСЛИВСЬКІ ПРИГОДИ
 

Про те, що ялюблю полювати, відомо найменшій дитині. Пригадуєте, як я свого часу одним пострілом рушниці полонив добру зграю диких качок? Отож-бо й воно! На жаль, через безперервні війни, що точилися в Україні, мисливство як вид відпочинку було вкрай занедбано. За цей час тут розмножилося стільки дичини, що дорогу не можна було перейти, аби не наткнутися на вовка чи лисицю. Їх інколи виловлювали навіть голіруч*. А от зайців, хоч і виявилося їх чимало, вполювати було неможливо - вони були Прудконогі, оскільки мусили бігати наввипередки у пошуках будь-якої поживи та ще й рятуватися від численних голодних хижаків. Ба, навіть собаки частенько ловили облизня* після кількагодинної гонитви за куцохвостими.

Я подумав, що у природі мав би бути лад, тож, дочекавшись весни, добув зі своєї торбинки морквяну насінину, яку я купив за великі гроші на турецькому ринку, та й посадив на своєму городі. Днів за три на грядці виросла морквина завбільшки з гору.

Бачили б ви, що після цього зчинилося на городі! Ледь не з усієї країни сюди позбігалися зайці, а разом з ними і їхні одвічні вороги - вовки. Коли перший заєць од пуза, як тут кажуть, наївся моркви, то роздувся до розмірів слона. Чапаючи* до кущів, він заледве не розчавив мене. Зненацька на зайця-гіганта накинулася зграя голодних вовків. Я не можу точно сказати скільки (була глупа ніч), але, здається, тисячі зо три, коли не більше. Звісно, вони тим зайцем добре повечеряли, але й гадки не мали про можливі наслідки. Коли наступного ранку я пішов полювати на сіроманців, то з подиву мало не знепритомнів - вовки, які з'їли вчорашнього зайця, стали не більші за мишей. Мені не було навіть у що влучати кулею. Від вовків залишилися хіба що колишня злість та їхнє виття, що часом нагадувало комариний писк.

Зате із зайцями селяни майже не мали мороки - їх використовували замість свинини і як тяглову силу. Особливо гігантські зайці виявилися корисними під час обробітку землі. Тим більше, що ні утримувати їх, ні доглядати за ними не було потреби - вони харчувалися у степу самотужки.

У вас, звісно, може виникнути слушне запитання: як саме я полював на куріпок, вальдшнепів, перепілок та на іншу пернату дичину? Дуже просто. З того самого стамбульського базару я привіз пригорщу незвичайного зерна і також посіяв його на городі. Це просо відрізнялося від звичайного хіба що вагою. Я зібрав урожай пшона і почав використовувати його замість шроту* для рушниці. Я вистрілював цим пшоном високо в небо, і коли воно падало, на нього з кущів та з дерев стрімголов кидалися пташки і ковтали на льоту. Зерна були такі важкі, що птахи разом із ними каменем падали на землю. Мені залишалося лише підбирати їх у торбу. Ті, яких я не знаходив, лишалися на землі доти, доки пшоно не перетравлювалося у їхніх шлунках. Відтак вони спокійнісінько злітали у небо.