ЯК МЕНЕ ПРИЙНЯЛИ ЗА ЧОРТА
 

По сусідству зі мною жила собі молодиця на ймення Варвара. Вона була самотня, тож частенько приходила до мене, щоб допоміг їй у господарстві. І я допомагав, як тільки міг.

Якось просить Варвара зайти до неї і нагострити косу, мовляв, так затупилася, що вже й траву не косить. Я, маючи добру душу, прийшов увечері до Варвари, а вона й каже мені:

- Ви, бароне Мюнхаузене, трохи відпочиньте, а я збігаю до сусідки та позичу в неї точило.

Я залишився в кімнаті, устеленій розкішними килимами та уквітчаній новенькими рушниками, і став роздивлятися чудернацькі візерунки на них.
Враз мій погляд ковзнув до прочинених дверей, і якась невидима сила підвела мене на ноги й потягла до комірчини. І що ви думаєте я в ній побачив? Чималеньку ступу І з мітлою, точнісінько таку, як я її уявляв у дитинстві, коли слухав розповіді про відьом. Я з острахом і цікавістю заліз у ступу, взяв до рук мітлу. Ледь ворухнув нею в повітрі, як ступа миттю піднялася над підлогою і вилетіла у прочинене вікно. Я летів у небі, мов птах! Махнув мітлою ліворуч - і ступа полетіла праворуч, махнув униз - і я здійнявся вгору! Я летів так необережно і так швидко, що заледве не зіткнувся з Місяцем. Але невдовзі я вже був вправним керманичем*.

Унизу піді мною пропливали церкви і палаци. Я упізнав - це був Санкт-Петербург, де я свого часу перебував на військовій службі у цариці. Потім я побачив казкову Туреччину. Я вже збирався завернути до рідної Німеччини, аби переконатися, що з моїм будиночком усе гаразд, як раптом пригадав, що час летіти в Україну, адже з хвилини на хвилину могла повернутися Варвара. Щойно я опустився в комірчину, вибрався зі ступи і хутенько побіг до столу, як прочинилися двері, й до кімнати увійшла стурбована Варвара. Одразу кинулася до комірчини, і я помітив, як вона помацала ступу: чи не гаряча, бува?

- То, ви, Варваро, принесли точило? - запитав я у неї.

- Ох, вибачте, пане бароне, я. пригадала, що віддала нагострити косу ковалеві Вакулі...

- То навіщо було мене запрошувати?

- Розумієте, бароне, у мене сьогодні день народження...

- Треба було, шановна Варваро, попередити, бо якось незручно мені - прийшов без квітів і подарунка.

- Не переймайтеся, бароне, зайвим клопотом. Сьогодні мені родичі стільки дарунків принесуть, що на десятьох іменинниць вистачить.

Тієї ж миті розчинилися навстіж і вікна, і до хати почали злітатися відьми, упирі, домовики, вовкулаки та інша нечисть.

Тепер я зрозумів: Варвара - відьма. Гості вітали її неживими квітами, дарували черепи, кості, чортячі прикраси, дивовижне зілля. Вони вили і танцювали довкола іменинниці, а вона щедро пригощала їх зеленими пиріжками з очима і хвостиками.

Я розгубився, що зі мною траплялося рідко, і Варвара це помітила.

- Вельмишановний пане бароне, - звернулася вона до мене, - будьте як удома. Я давно зрозуміла, що ніякий ви не барон, а звичайнісінький чортисько на ймення Мюн. У вас і борідка така, як у чортів, а ніс, я впевнена, приставний. Та й хвостик у вас, без сумніву, є. Ласкаво прошу до нашої компанії!

Я рвучко крутнувся, вирвався з міцних Варвариних рук і кинувся до комірчини. Там я вскочив у ступу, махнув мітлою і кулею вилетів у темне вікно.

Гості вкупі з Варварою поспішили слідом за мною, але було вже пізно: в цей час я кружляв довкола Місяця, куди не раз закидала мене щаслива доля.

З переляку я піднявся мало не до Сонця і міг би згоріти у його промінні, але вчасно повернув на Землю і залетів у віконце своєї гарбузової хатки. Оскільки на вулиці вже світало, я прихопив рибальське причандалля* й подався ловити щук.

Коли повернувся додому, ступи ніде не було. Я чимдуж побіг до Варвариної хати. Вона замкнена. На дверях і я побачив папірця, на якому кривими літерами неграмотно було нашкрябано оголошення.

Я насварився кулаком у небо, зірвав триклятого папірця подався додому. Чи міг я тоді передбачити, що доля зведе мене з Варварою ще раз?

ЯК Я ФОНТАН ВИНАЙШОВ
 

Якби на моєму місці був хтось інший, менш скромний, ви почули б куди більше історій про мої винахідницькі здібності.

Мушу зізнатися: я неабиякий мастак* вигадувати всілякі речі й причандалля.

Звісно, шахів, паперу та пороху я не винаходив. За мене це зробили мудрі китайці та індійці. А от першу катапульту, або пращу*, між нами кажучи, цілком випадково винайшов я.

Одного разу після безсонної ночі я вирішив перепочити десь у гаї. Але земля була вологою і прохолодною, тож я пригадав свій давній і випробуваний спосіб: нагнув до землі чималеньку яворину і прив'язав її гіллям до лози, а сам роззувся, ліг на дерево, обхопивши стовбур руками, і заснув.
Чи міг я знати, що в цих місцях блукатиме безприв'язна коза і обгризатиме все довкруг? Ненажерлива тварюка почала жувати лозу, до якої було міцно припнуте дерево разом зі мною.

Можете собі уявити, з якою швидкістю і на яку відстань мене закинуло розігнуте дерево через дурну козину витівку! Одне слово, я опинився аж на протилежному березі Дніпра - у турецькому таборі. І не просто в таборі, а в казані, у якому турецькі вояки готували плов.
Обпікши ноги, я заволав не своїм голосом, кулею вискочив із казана і, щоб остудити ступні, чкурнув* до води, наступаючи на і голови турків та перекидаючи їхні миски. Я біг так прудко, що незчувсь, як, ледь торкаючись ошпареними п'ятами водної поверхні, опинився на протилежному березі Дніпра звідки щойно прилетів.

Того дня наші вороги позбулися обіду, а моє ім'я скромними літерами було вписано до книги військових вина ходів. Щоправда, час стер окремі дете цього незвичайного винаходу: якщо початку ми називали його козапульь то тепер ця назва звучить дещо з котячим відтінком - катапульта.
Невдовзі з допомогою катапульт ми закидали турків величезними гарбузами (добре, що тут їх уродило достобіса) і здобули одну з найблискучіших перемог, яку в народі ще й досі називають "гарбузовою".

Розповім вам і про те, як я винайшов перший у світі фонтан. Так-так, той фонтан, яких нині чимало на вулицях багатьох міст.
 

Ця історія сталася під той час, коли турки обложили невеличку фортецю, що височіла за кілька кроків від берега Чорного моря і з'єднувалося з ним потаємним підземним каналом.

Треба сказати, панове, що літо того року було дуже спекотним. Птахи спалахували в польоті й нерідко, як дар Божий, підсмаженими падали на наші голови. Це рятувало нас від голоду, бо запас харчів на той час вичерпався. Однак без їжі людина може прожити понад місяць, але не так довго без води. На превеликий жаль, ми й незчулись, як від спеки у діжках випарувалися останні краплини рятівної вологи. Єдине, що нас втішало, це те, що й турки потерпали без води - їхні баранячі бурдюки* були порожніми. Тож ми вичікували, хто кого переживе. Без єдиного пострілу.

І, як це часто бувало в таких випадках, я знову пригадав своє улюблене прислів'я, що безвихідних ситуацій не буває! Коли мої побратими подумки вже прощалися з життям, я зібрав останні сили, взяв рештки обсмаженої сонцем птиці, прихопив довжелезну морську линву* і подався до каналу. Плавав я не гірше за дельфіна, а пірнав навіть краще за акулу. Я заринув під воду, поклав шматок птиці на дно і притиснув його чималим каменем, а сам сів біля побратимів і час від часу позирав на воду.
Нарешті її гладінь збурилася, і я притьмом* кинувся у воду. Поки кит (саме його я й чекав) ласував рештками птиці, я пропустив линву крізь його зябра і міцно прив'язав кита до берега. Він трохи поборсався, а потім повільно сплив на поверхню, пускаючи вгору водяний струмінь (треба зауважити, що кит чудово переробляє солону морську воду на питну).

Тим часом мої побратими почали марити.

- Води! Води! - шепотіли їхні спраглі вуста*.

Я рукою показав на цівку води, що здіймалася над морською поверхнею, і проказав:

- Он там... вода! Он там!

Мабуть, перші два слова, вимовлені розпухлими від спраги вустами, пролунали не зовсім виразно, бо збуджені побратими слідом за мною почали повторювати:

- Фон там! Фонтан!

Від радощів ми підставляли посуд під живий фонтан, жадібно пили цілющу вологу і знову раділи життю.
 

А щоб турки не сумнівалися, що нам не загрожує загибель від спраги, ми вилили на їхні голови кілька кухлів питної води. Турки збагнули, що голими руками нас не взяти, тож іще день-два потовклися під фортечними мурами, а тоді посідали на галери* та й почухрали* до берегів Туреччини. Ми виконали свій обов'язок - зберегли цілою і неушкодженою нашу неприступну фортецю.

ЯК Я СОТНИКОМ СТАВ
 

Погожого літнього дня запросив мене до себе козацький полковник Іван Забіяка.

- Знаю вас, бароне, - почав він, - як сміливого вояка та знавця багатьох іноземних мов. Ви чужоземець, і мені, звісно, негоже накидати вам свою волю, але якщо на те ваша ласка, я пропоную вам цікаву подорож до Туреччини. Але не для того, щоб прогулятися, а у військових справах. Бачте, один із наших козаків перебуває на службі у турецького султана. Він роздобув деякі таємні документи, а передати їх нема ким. Чи не могли б ви, бароне, допомогти мені в цьому?

Я згодився без найменших вагань: побувати ще раз в улюбленому Стамбулі* - моя давня мрія, а відчуття небезпеки для мене - як ковток свіжого повітря. Та як подолати море?

- Наші козаки давно вже опанували морський шлях: де човником-чайкою, а де під водою із соломиною в роті. Інших засобів у нас, на жаль, немає, - повідомив мені полковник Забіяка.

Чого я терпіти не можу, так це бути довго в дорозі. Бо завжди прагну випереджати час.

Я розпорядився, аби за два дні спорудили і доправили на берег Чорного моря незвичайний човен-чайку із високою кормою і впрягли у нього зграю білокрилих лебедів, рака та щуку. Сказати б, для рівноваги сил.

Я забрався в човен, і птахи рвучко знялися в небо. Коли вони набирали надто небезпечну висоту або швидкість, у справу втручалися рак і щука: перший гальмував, а друга тягнула донизу. Жадобу лебедів летіти у потрібному напрямку, тобто у вирій, розпалювало ще й те, що наближалася І осінь.

Поблизу турецьких берегів я напнув віжки, і лебеді поволеньки посадили мою чайку на воду.

За кілька миль* до берега я обтяв* мотузки, якими були загнуздані лебеді, і птахи, радісно злинувши в небо, продовжили свій шлях до теплої Африки. Рака і щуку я відпустив у воду, а сам перебрався в одежину турецького рибалки і спокійно пришвартував човна до безлюдного берега.

Невдовзі у Стамбулі я зустрівся з людиною полковника Забіяки і забрав у неї таємне донесення.

Відтак я вирішив поблукати Стамбулом. Оглядав мечеті*, насолоджувався розкішними східними базарами.

Мою увагу привернув гурт гультіпак. Як порядна і вихована людина, я намагався обминати місця, де спритні шахраї ошукують наївних глядачів, спорожняючи їхні кишені. І все ж цікавість узяла гору: я протиснувся крізь натовп і побачив, І як шахрай пропонував відшукати з-поміж трьох карт одну - туза. Він перетасував карти не надто швидко і так само повільно розклав їх на землі. Найближчий глядач пальцем тицьнув у карту, але не вгадав. Шахрай удруге показав карту, яку слід було вгадати, і повільно поклав її на землю поміж інших. Я випередив решту гравців і з радісним вигуком показав, як мені здалося, на потрібну карту.

Картяр у відчаї схопився за голову: "О Аллах!* Я програв! Я збанкрутував!"* І передав мені чималеньку купу грошей. Я зібрався було піти геть, але картяр почав жалібно благати, щоб я дав йому шанс відіграти бодай дещицю* із втрачених грошей. І я погодився. Крутій знову перетасував карти і повільно поклав їх на землю. Без жодних вагань я одразу показав на туза. Однак то був... король. Мій виграш повернуся до картяра. Новий поєдинок закінчився моєю цілковитою поразкою. Мушу зізнатися, що з тих грошей, які мені виділив полковник Забіяка, за кілька хвилин не залишилося й шеляга*.

Шахрай-картяр умить забув про моє існування. Біля нього вже стояло відро з мильною водою і лежала купа довгих соломинок.

- Увага! - вигукнув він. - Хто з вас надме найбільшу мильну бульбашку, одержить велику винагороду! - І показав на торбинку з монетами.

Охочі заробити на дурничку підходили до відра, брали соломинки і дмухали у них.

Коли настала моя черга, я з люттю схопив соломину і щосили дмухнув у неї.

Я ладен був повірити навіть в аллаха, коли побачив, як моя бульбашка дедалі більшає, щоб невдовзі перетворитися на величезну кулю.

Шахрай від переляку впав на коліна, схопився за голову і зарепетував не своїм голосом: "Я банкрут! Я зазнав неймовірних збитків!"

Я незчувсь, як опинився всередині мильної бульбашки. Куля, на мій подив, почала підійматися, набрала висоту, і я зрозумів, що лечу. В мене запаморочилася голова, ще мить - і я б задихнувся без повітря, якби вчасно не згадав про соломину. Зібравши останні сили, я пробив нею стінку мильної кулі й почав жадібно вдихати повітря. Лише тепер "я збагнув, що таким чином зможу дістатися України. Однак кулю віднесло до моря, де вона зависла у повітрі. З розпачу я вже хотів випустити з неї повітря, щоб повернутися на землю. Та раптом мене осяяв неймовірний здогад. Від радощів я смикнув себе за вус. Я робив це завжди, коли мені спадала геніальна думка. Виявляється, панове, летіти мені й не треба! Кожна освічена людина знає ще зі шкільної лави, що Земля має форму кулі й за добу робить один оберт навколо своєї осі. А я ж не на Землі, а в небі! Тож завтра вранці Україна сама прилетить до мене! Як гадалося, так і сталося!

Незабаром я передав розвідувальне донесення полковникові Івану Забіяці. Він обняв мене, як рідного брата, та все допитувався, як я, в бісової матері, примудрився так швидко повернутися. Але я з усмішкою відмахнувся: це, мовляв, маленька військова таємниця і розголошувати її бувалому воякові не гоже.

Невдовзі мене призначили сотником і я став командувати сотнею відчайдушних козарлюг.

ЯК Я З ПОСУХОЮ БОРОВСЯ
 

Мені, панове, страх подобається давня українська усмішка. Ідуть дорогою дід з онуком. Онук показує на величезний камінь, що жить край дороги, і запитує:

- Дідусю, а ви могли б підняти оце камінь?

- А чому ж! Як був молодий, піднімав.

- Справді, дідусю, піднімали?

- Піднімав, онучку, піднімав - і не підняв.

На відміну від мудрого діда, я ніколи не піднімав каміння. І все ж пригадується один випадок.

Україна - не Африка, але й тут бувають посушливі роки. Інколи сонце так випікає землю, що живої билиночки у степу не знайдеш. А тоді схоплюються пилові бурі, й усе небо застилає суцільна сіра завіса - дихнути нічим.

Городи в такі роки намагалися поливати водою з криниць, але вони швидко міліли, води ледве вистачало для людей. А якщо й знаходили воду, то як ти її проведеш до кожного поля?

Тоді я сказав собі, що досить жити за принципом: не може того бути, щоб якось воно не було. І сам узявся до роботи, якої вистачило б на десятьох: змайстував величезний лук і викував до нього залізну стрілу.
 

Уночі, коли люди поснули і на небі зійшов рогатий молодик - новонароджений Місяць, - я, прив'язав до стріли мотузок, прицілився і вистрілив. Стріла описала дугу, пролетіла між рогами Місяця і впала неподалік мене. Отже, у моїх руках тепер були обидва кінці мотузка. До одного з них я прив'язав велику бочку, вщерть* наповнену водою, а за другий кінець міцно вхопився руками та й давай підтягувати бочку до Місяця. Повірте, панове, це річ непроста, але я впорався на славу. Коли я доводжу свою оповідь до цього місця, багато хто зі слухачів дивується, як мені вдалося це зробити. Відкрию вам невеличку таємницю: перш ніж запустити мотузок до Місяця, я намастив його салом. А ви ж знаєте, що в українців навіть примовка є: пішло легко як по маслу. До того ж, мені доводилося й не таке піднімати. Коли ми воювали з недругами у Карпатах, я сам-один викотив на найвищу гору Говерлу гармату та кілька десятків ядер. І ми влаштували ворогам такий гармидер*, що вони подумали, ніби це землетус, і кинулися навтікача.

Так от, тільки-но я підтягнув бочку до нічного світила, як раптом згадав, що вся моя затія може луснути, як мильна бульбашка, оскільки у дні бочки нема дірочок! Та не був би я бароном Мюнхаузеном, коли б і цього. разу не знайшов вихід зі скрути. Я схопив рушницю - і ну гатити шротом* по дну бочки! З неба на землю бризнув рясний дощ. Мою пальбу люди сприйняли за гуркіт грому, тож повибігали зі своїх домівок, хто в чому спав. Вони влаштували таке свято, яке буває хіба що у ніч на Івана Купала.
Другого дня земля зазеленіла, і примара голоду відступила далеко за Чорне море.