Він вимахував перед моїм носом трьома руками! Багато я бачив див, але таке, хай Господь милує, уперше.

- То ти, - кажу йому,- переборщив з еліксиром. Треба міру знати - це ж не молоко! Заспокойся, козаче, підеш воювати - отам вона тобі у пригоді стане. Гірше, якби в тебе зайвий рот з'явився!

Згодом мені розповіли, що той трирукий козарлюга, будучи хоробрим і відчайдушним, наводив жах на ворогів.

У моїй порцеляновій карафі* лишилося ще кілька крапель еліксиру. Я вирішив, що він мені більше не знадобиться, і вилив його в озеро, де часто вудив рибу.

І правильно вчинив. Відтоді кожен, хто причащався озерною водою, одразу ставав здоровим і навіть молодшав. А озеро назвали Святим. Його відвідують прочани* з усього світу і навіть гадки не мають, хто його уславив.
 

ЯК Я ПОРОГИ ПІДКОРЯВ
 

За своє життя я побував у таких перипетіях*, з яких рідко виходять живими.

Я міг пропасти в Туреччині, де мене вішали на шибениці. Але зірвався так щасливо, що прибив свого ката. Тож усі, хто спостерігав за стратою, упали навколішки і довго благали у мене прощення, прийнявши за божого посланця. А відтак відправили в Україну човном, забезпечивши на дорогу водою та харчем.
 

Я мав віддати Богові душу в Африці, де молодий і недосвідчений лев загнав мене на дерево і тримав там доти, доки якоїсь ночі заснув, а я тим часом забрався йому на спину. Коли лев прокинувся і роззявив пащу, я швиденько загнуздав його, вставивши цареві звірів поперек горла шаблю. Мені довелося кілька діб не спати, аж поки він доправив мене на берег Середземного моря. Звісно, на знак вдячності я відпустив лева додому. Він не тямився від щастя, що я не відтяв йому хвоста, без якого з'явитися серед одноплемінників для нього було б найбільшою ганьбою.

Довелося б мені замерзнути на Півночі, де я заблукав, коли у складі експедиції барона Шумера вивчав життя місцевих ескімосів*. Порятунок для мене був один: "роздягнути" моржа і нап'ясти на себе його хутро. Мене сонного підібрали ескімоси, переплутавши з моржем, і вирішили засмажити на вогні. Коли вони шпурнули мене у вогонь, я відтанув, прокинувся і постав перед їхніми очима як видиво*.

Я міг би навести ще з десяток історій про те, як я зазирав у очі смерті, якби ви мали більше вільного часу, а так розповім лише одну.

Я мандрував із Києва на острів Хортицю, що був козацькою столицею. Звідти ми лаштувалися вдарити на турків. Хортиця знаходиться за порогами - кам'яними виступами, розкиданими в гирлі Дніпра. А пороги ж бо які! Від самих лише їхніх назв кидає у дрож: Будило, Свистун, Гадючий, а надто - Ненаситецький. Це той, що ніяк не насититься людськими душами. А всього їх рівно дванадцять. Кажуть, той, хто приходить на Січ, стає справжнім козаком не тоді, коли вперше понюхає пороху під час січі, а коли подолає ці пороги.

У Києві на Житньому ринку я купив коров'ячий бурдюк*, який усю дорогу тримав на сонці, аби він добре підсох.

Коли ми з Пирієм дісталися першого порога біля фортеці Кодак, названого Кодацьким, я зняв бурдюк, спакувавсвій одяг та пожитки, повантажив їх на коня і пустив його своїм ходом у напрямку Хортиці. А сам вирішив добиратися Дніпром. Я був один, тому не міг сподіватися на чиюсь підтримку чи порятунок.

Тепер я можу дати добру пораду тим, хто не бачив дніпровських порогів: обминайте їх десятою дорогою. Уявіть собі роззявлені зубасті кам'яні пащі, довкола яких із клекотом, сичанням, ревом і свистом вирує вода.

Багаторукий вир закручує, затягує, засмоктує на дно все, що потрапляє в його обійми. Сам вигляд цієї пекельної веремії* здатний позбавити розуму.
Але я не з тих, хто відступає від задуманого. Я радше загину, ніж відмовлюся від своїх намірів.

Я кинув на воду наповнений повітрям коров'ячий бурдюк, забрався на нього і відштовхнувся весельцем від берега. Я почувався, як у козацькій чайці. Дніпрова стихія зануртувала і стрімко понесла моє суденце до порога.

З усього маху мене вдарило об нього, але бурдюк пом'якшив удар. Я встиг лише помітити, як Пирій зупинився на березі й, розпачливо заіржавши, відвернувся, щоб не бачити мого жахливого загину.

На щастя, я відбувся лише кількома синцями і двома ґулями на голові.

Про те, як я подолав решту порогів, а надто Ненаситецький, - не розводитимусь: аби дослухати розповідь до кінця, треба мати неабияку мужність.

За два пороги до Хортиці від мого бурдюка не лишилося й сліду, але я вже міг обійтися без нього. Скажу вам більше: під час плавби я врятував від загибелі трьох курей, чотирьох качок, дівчину, яка кинулась у Дніпро, аби вигнати з води гусей.

На високій кручі Дніпра на мене з нетерпінням чекав Пирій. Він був спокійний, як ніколи. Ще б пак, кращого вершника, ніж я він не міг би собі побажати. Як і не міг уявити себе без мого славного коника.

 

 

ЯК Я ЧУМАКУВАВ
 

Хоч і довго я жив у любій моєму серцю Україні, але не зміг збагнути, чому українці так полюбляють сіль. Вони їдять з нею борщ і кашу, вареники і галушки, ковбаси і сало, м'ясо і хліб, пиріжки і капусту... мабуть, і узвар пили б із сіллю, якби не мали цукру.

Якщо в цих краях не вродило жито чи гарбузи - нікому й на думку не спаде говорити про великий голод, та коли у селі чи в місті закінчиться сіль, ото вже справжнє лихо. Тоді за дрібку солі можна виміняти найкоштовніші речі. Саме це та переконало мене в тому, що відоме прислів'я "То такий, що з'їсть будь-кого й без солі" могло народитися абиде, тільки не в Україні. Треба сказати, що поблизу нашого Бериславчика пролягає битий шлях до Криму. В усі пори року впродовж століть цим шляхом рухалися десятки чумацьких возів: одні тягнулися до Криму, інші поверталися звідти. З чим би ви думали? Звісно ж, із сіллю. Для багатьох українців то був надійний і прибутковий промисел*, хоча й не завжди безпечний, бо на дорогах їх підстерігали розбійники і шастали загони татарських чи турецьких вояків. У чумаки йшли зазвичай колишні козаки, які після поранення вже не могли повернутися на Січ.

Одного дня до моєї хати завітали побратими-чумаки, з якими я колись ходив на турків, і запропонували поїхати з ними до Криму - і світу побачити, і себе показати. Я одразу погодився.

Я хотів запрягти в чумацький віз разом із волами і свого Пирія, та де там - той зі злості ледь не перекинув воза: нізащо не хотів іти в супрязі* зі слухняною тягловою худобою. Гордий, як і його хазяїн! Довелося прив'язати Пирія позад воза, де він уже поводився досить поштиво* й водночас незалежно.

Мандрувати до Криму - неблизький світ. У нас було все не так, як у людей: удень ми спали, а до глибокої ночі розповідали всілякі бувальщини.

Крим, як я дізнався з історії, з давніх-давен населяли татари. Жили вони з землеробства, виноградарства і торгівлі. Правив ними кримський хан, який мав добре озброєну кінноту і відчайдушних войовників. Татари намагалися жити з українцями по-сусідському, інколи давіть об'єднувалися з ними супроти спільних ворогів. Але часто-густо порушували укладені угоди і вчиняли напади на українські землі, грабували людей або брали їх у полон, а потім продавали на кримських і турецьких невільницьких ринках. Так сталось і під час мого чумакування: на нашу валку* чатували татари в засідці.

Вони узяли нас в облогу і без особливих труднощів захопили в полон.

Я знав турецьку мову, тож досить легко міг порозумітися і з татарами. Я запитав, хто в загоні за старшого, і заявив:

- Маємо за велику честь потрапити до вас у полон!

Така заява збила з пантелику* татарських вояків - і у них аж щелепи одвисли*.

- Уперше чуємо подяку за полон, - похмуро буркнув їх командир. - Нас менше здивувало б, якби ми побачили ваші сльози...

- На щастя, добродію, ми, козаки, свої сльози виплакали ще в дитинстві. Та й не личить січовикам рюмсати. Річ ось у чому. Я, посланець запорозького гетьмана, у чумацькому одязі пробираюся на зустріч із вашим найвищим отаманом - кримським ханом Тімірбаєм. Маю передати йому послання від гетьмана, - виголосив я.

Командир голосно зареготав, а відтак уїдливо мовив:

- Якщо вам не завдасть клопоту, будьте такі ласкаві показати це послання.

- Ось воно! - я вказав на кінчик свого язика. - Я радше проковтну язик, ніж хтось сторонній змусить мене вибовкати все, що міститься на його кінчику. Навіть тоді, коли його відрізатимуть...

- Як ви гадаєте, коли б я повірив вашим брехням, то як мав би вчинити? Відпустити вас? - запитав мене командир.

- Боже борони! - заперечив я. - Ви повинні пильнувати нас, як зіницю ока, й обороняти до останньої кулі, адже йдеться про відносини між нашими державами! Тож супроводьте нас до ханської резиденції!

Під охороною татар ми безперешкодно дісталися Бахчисараю. Кримський хан, дізнавшись, що до нього прибув сам барон Мюнхаузен, був приголомшений і вітав мене, як рідного брата, - про таку зустріч він не міг навіть мріяти.
 

Я взяв на душу гріх, ведучи перемовини* від імені козацького гетьмана. Гадаю, він мені вибачить. Знаючи про не вельми добрі відносини між двома сусідами в останні роки, я попросив хана Тімірбая відгукнутися на мій візит дружнім посланням до запорозького гетьмана. Той ласкаво згодився. Я вручив ханові позолочену шаблю з вибитою на держаку печаткою війська запорозького. Нею мене відзначив сам гетьман за переможну битву під Уманню. Кримський хан подарував гетьману люльку миру, оздоблену самоцвітами, яку я пізніше й передав йому. Наша зустріч з ханом стала початком тривалого замирення двох І сусідів.

Кілька днів ми відпочивали у ханському палаці, оглядали стародавню фортецю Кале, славнозвісний бахчисарайський фонтан, милувалися гірськими ущелинами. Додому поверталися з трьома вщерть наповненими сіллю возами у супроводі найкращих татарських воїнів.

"Бароне, ви наш янгол-охоронець!" - казали мені на прощання задоволені чумаки.

Так природжена винахідливість і моє скромне ім'я несподівано допомогли мені вчинити акт доброї волі - замирити двох найближчих сусідів. За це я мав подяку від гетьмана і велику втіху від свого вчинку.

 

 

ЯК Я ОЗЕРО ПЕРЕВІЗ

 

У моїй щедрості сумніватися не випадає. Те, на чому інші наживаються, я легко роздаю задарма, не сподіваючись на славу чи бодай подяку. Усе моє багатство - мій розум. А він у мене пульсує, як нестримне джерело.

"І звідки воно у вас береться?" - запитав мене один французький виробник цукру, коли я порадив йому виготовляти цукор... із солі. Так-так - із солі. Та попри всі його зусилля, перетворити сіль на цукор йому не вдавалося, аж доки я відкрив свою таємницю. А суть її така. Якщо сіль назвати німецьким, польським, українським чи російським словом, вона залишиться сіллю, а коли магічним словом африканського племені омба-хомба - одразу стане солодкою. Про це я довідався, потрапивши у полон під час знаменитої наукової експедиції, яку очолював видатний дослідник крабів Анатоль Пак, царство йому небесне, як і всім моїм друзям, якими не без задоволення пообідали аборигени*.

Я ж урятувався випадково. Мені поталанило: мене мали з'їсти останнім, позаяк я видався їм надто кістлявим. На відміну від нас, аборигени мали звичку все гірше вживати наостанку. Доки вони виконували ритуальні танців я майже вивчив досить просту їхню мову з трьох десятків слів, як от: "принеси-подай", "хочу-не-хочу", "їсти-пити" тощо. З їхньої розмови я зрозумів, що вони люто ненавидять гірчицю, без якої, мушу зізнатися, я не пив навіть чаю. Для них вона була страшніша за будь-якого злого духа. Того вечора омбахомбівці відзначали день, коли на їхньому острові було знищено останню ненависну рослину, з якої виготовляли гірчицю. Та саме в гірчиці був мій порятунок. Недаремно ж я її обожнював! Непомітно розв'язавши торбинку з гірчицею, що завжди була зі мною, і ніби розминаючи руки, я натерся нею з ніг до голови.

Коли вождь племені наблизився, щоб урочисто зняти з моєї голови скальп для cвоєї колекції, і нюхнув повітря, він ураз скам'янів, відтак затрусився, мов у лихоманці, і кинувся углиб острова з криком "Омаха"! "Омаха!", що означало Їхньою мовою "Бісове зілля!". За ним подалися і всі його підданці.

Я поспішив дістатися свого корабля, на якому залишилося шестеро моряків, узяв на себе командування, і ми відпливли до берегів Європи.

Але я не про це. Я про інше. Можливо, я вже згадував, що мешканці Бериславчика потерпали від того, що поблизу не було водойми, бо ж у господарстві вода потрібна завжди. До озера з кришталево чистою водою, що аж кишіло рибою та раками, як і до Дніпра, було далеченько.

І я вирішив перевезти озеро до села. Селяни спершу відмахнулися від моєї затії, але потім погодилися, покладаючись на мою винахідливість.

Улітку ми викопали копанку* завбільшки з озеро. Відтак витесали кілька довжелезних колод і кинули їх на дно озера. Решту мала зробити зима.

Коли вдарили перші морози і озеро промерзло до дна, ми хутенько розкопали берег у напрямку села, і озеро на колодах, наче на санчатах, зрушило з місця й поїхало до копанки. Не встигли ми перехвилюватися, як озеро вже було на місці. Оскільки зими на півдні України тривають не більш як два дні, скрижаніле озеро швидко розтануло. Живність, що водилася в ньому, ожила, і гадки не маючи, що опинилася на новому місці.

Кажуть, саме у такий спосіб згодом перемістили чи то Каспійське море, чи то озеро Байкал. А втім, я не претендую на пальму першості, бо всім відомо, що я такий же щедрий, як сонце влітку.

 

- Сторінка 4 - Неймовірні пригоди барона Мюнхгаузена в Україні - Сторінка 4 -