Лисичка підійшла до ведмежої барлоги та й гукає:

– Бурмиле Івановичу! Досить спати! Прокиньтеся на хвилинку!

Потягнувся дядько Бурмило, вибрався  з барлоги і запитує Лисичку, позіхаючи:

– А чого тобі, рудохвоста, треба? Чи не бачиш, що я відпочиваю?

– Та я ось, Бурмиле Івановичу, зерна намолола, то хочу вам борошна на пиріжки запропонувати, – і  показує лапкою на сніг.

А ведмідь не знав, що таке сніг, бо всі зими проспав у барлозі.

– Та вже куплю кілька мішків, бо сама  знаєш, як я люблю  пиріжки.

– Беріть усе борошно,– хитро усміхнулася Лисичка, – бо як прийде  Вовчик-братик, то від нього навіть сліду не залишиться...

– Гаразд, куплю усе борошно, не пропадати ж добру, – погодився Бурмило Іванович. – Лише одне попрошу, лисичко: пересип борошно у мішки і склади акуратно в коморі, а я ще посплю до весни.

Пішов ведмідь у свою барлогу і захропів, аж земля затряслася. А Лисичка тим часом зібрала, де могла, старі та подерті мішки й розклала у ведмежій коморі.

Прокинувся Бурмило Іванович навесні, кинувся до борошна, – а від мішків саме ганчір’я лишилося.

Знайшов він лисичку та й запитує:

– Чи не знаєш, рудохвоста, куди моє борошно поділося?

– А ви, добродію, запитайте у мишей. То вони його з’їли. Треба було сторожа   найняти…

– Наступної зими так і зроблю, – проказав Бурмило Іванович, – тільки ж не забудь намолоти борошна.

– Авжеж, Бурмиле Івановичу, обов’язково намелю, якщо буде врожай.