ДО ЧИТАЧА

Ніщо так не розбещує владу,

як необмежена влада.

Високопоштиве товариство! Я в жодному разі не збираюся пред’яв­ляти документів на підтвердження моєї приналежності до собак високої породи, чим полюбляють хизуватися деякі бобики з підворіття, не маючи на те найменшого права, та все ж змушений буду засвідчити свою особу в зв’язку з нашим знайомством, аби в майбутньому не викликати у вас зай­вих сумнівів і запитань.

Отже, подаю довільну копію своєї службової характеристики:

Кличка: Ангел.

Рік народження: 199… (останню цифру будемо вважати державною таємницею).

Місце народження: столиця України – місто Київ.

Батьки: чистокровні спанієлі.

Стать: за всіма ознаками – чоловік.

Зріст: 40 см.

Вага: 7 кг.

Окрас: білий.

Освіта: вища школа міністерства внутрішніх справ.

Звання: майор запасу.

Участь у військових акціях: не брав.

Вид діяльності: особистий пес президента.

Загальний медичний висновок: здоровий, як бугай.

Характеристика видана міністром охорони здоров’я.

 Печатка і підпис:                                міністр Кендюх.

Існують люди двох типів: ті, що багато говорять, або ж ті, що довго мовчать. Це залежить від мети, яку вони переслідують, або від тих, хто їх переслідує.

У нас, собак, на відміну від людей, трохи інший погляд на життя. До прикладу, я дійшов тієї межі, коли вже не можу мовчати й мушу ви­сповідатися, як грішник перед Творцем. А гріх мій полягає у тому, що я президентський песик. Я вже чую, як на мене із ланцюгів ладна зірватись зграя придворних псів із криком: “Ату його! Якого дідька він комизиться перед нами своєю відвертістю?! Краще б лежав біля ніг свого вель­можного хазяїна і міцно тримав язика за двома рядами зубів, поки їх не повибивали!”

Я добре розумію роздратування своїх співродичів, особливо тих, хто з них прокидається не від пестощів сонячного проміння і дотику ніжних рук, а від ударів долі або під бік черевиком.

Так, я довго мовчав. Мовчав доти, поки  не відчув, як світ перекинувся і став догори дригом. За тією межею – світ божевілля, і якщо його не зупинити, то зграя людиноподібних істот зажене людство у ті самі пе­чери, з яких воно й вийшло.

Мої герої з країни Дволикого Януса. Тут усе не так, як у реальному світі. Вони одне думають, інше кажуть, ще інше роблять. Усе, що я по­чув і побачив, довелося перекласти з іноземної мови на власну, а вже пі­сля того на українську, оскільки влада тут така сама чужа, як і їхня ла­кейська мова.

Шкода, що світ осліп від розкоші, безликості й бездуховності. Він уже проспав радянську та гітлерівську чуму, захопившись бізнесом. Світ ле­тить назустріч загибелі. Ви чуєте останній дзвінок? То починається вистава, яка може закінчитися Апокаліпсисом.

Нехай почують глухі.

Прозріють незрячі.

Закричать німі.  

Допоки є  час.

КОРІННЯ

Коли моєму хазяїнові ставало зле, або коти терзали душу, і не було з ким поспілкуватися, він брав мене на руки, ніжно по­гладжував пухнасту шерсть і напівтихим голосом вкотре оповідав історію свого життя. Його влаштовувала моя терпляча уважність як слухача, і, найголовніше, те, що я гарантуватиму таємницю почутого. Я стиха дрімав на руці президента, знаючи до найменших подробиць перипетії його життя.

Своє дитинство Акакій закарбував не гірше відео­камери. Хоча між його минулим і сучасним лежала Велика Китай­ська стіна, він відчував невидиму пуповину, яка не давала йому втратити зв’язок із реальним життям.

Дитинство мій пан мав набагато краще, аніж його однолітки, які по війні виростали напівсиротами в оточенні амазонок – матерів або сестер, оскільки їхні батьки або старші брати загинули на фронтах, або, безвісти пропали у вирі Другої світової війни.

Акакій один із небагатьох дітей, хто мав батька. До війни той був брига­диром, тож устиг збудувати чималеньку оселю. На фронт не взяли – від народ­ження накульгував на праву ногу. А коли село захопили німці, зустрів їх хлібом-сіллю “від імені і за дорученням народу”. Німці цього не забули, і не забарилися призначити Фортуната Дурила ста­ростою. Особливих старань намагався не виявляти, адже жінками, підліт­ками й немічними людьми не дуже покеруєш. Ну, хіба що інколи пошепки рекомендував німцям кількох односельців відправити на відбудову фатерлянда. Та ще від емоцій не міг стриматися у їхній присутності, коли над селом зрідка пролітали радянські літаки: “Краснопузики втікають!”

Але вітер війни повернувся у протилежний бік – радянська армія невпинно наближалася до села, і від того Фортунат Дурило ставав дедалі сумнішим. Треба було терміново вирішувати: тікати з німцями чи шукати іншого порятунку. І він його знайшов. Коли у село повернулися “наші”, Фортунат з величезним кошиком вже стовбичив біля порогу сільради. Його не цікавив ні командир військової частини, що з боєм захопила село, ні рядові червоноармійці. Він настирливо допитувався: де тут головний чекіст?

Старший лейтенант Кузькін радо прийняв “представника народу” з хлібом і сіллю. І вони вкупі з кількома військовими до світанку дудлили оковиту, закушуючи хрумкими огірками та дивом уцілілим півнем.

Уранці старший лейтенант Кузькін похмелився й повідомив, що йому терміново треба відбути на інший фронт. Отоді Фортунат Дурило і зметикував: він попросив веселого чекіста видати йому довідку щодо його сприяння радянському війську. Той широким розчерком пера вивів на офіційному бланку: “Гр. Дурило Ф. С. внес весомый личный вклад в розгром немецко-фашистских захватчиков”. А внизу підпис і печатка.

Після того, як хтось з односельців намагався дорікнути Фортунату за його минуле, він витягав з бокової кишені акуратно згорнуту довідку і розмахував нею перед носом: “Я як подпольщик і партизан виконував доручення лічно таваріща Сталіна!”

А невдовзі його призначили об’їждчиком. Це щось схоже на дозорця, який об’їжджає конем володіння колгоспу, аби ніхто ніде не поцупив державної власності.

1947 рік був голодний. Тоді за вкрадений колосок давали 5 років із відправкою на будівництво Біломор-Балтійського каналу.

Ну, не батькова вина, що державі потрібні були зайві руки – комунізм будували, а не якусь там школу чи бібліотеку.

Районному начальству зверху доводили рознарядку: кожне село мало “виділити” 15-20 чоловік у добровільні зеки. А де ти їх у біса набереш, якщо більш ніж півсела не повернулися з фронту, а ті, що повернулися з ранку до ночі їшачать на колгоспних полях. Але така воля партії і його відданого помічника в особі НКВД на чолі з товарищем Берією!

Якось батько упіймав на колгоспному полі сусідського хлопчика Миколку. Кілька колосків зірвало голодне трирічне дитя. Відпустити? А раптом хтось донесе – прикрив ворога народу!

Привіз хлопчика до сільради. Викликали всю родину. Вибирайте, мовляв, поміж себе – хто з вас піде етапом. Батько-фронтовик кашляв кров’ю – для нього нинішнє життя було не краще за тюрму. Лишалося двоє – вісім над­цятирічний і дванадцятирічний сини. Старший сказав: “Доведеться іти мені…”

Запам’яталося, як усім селом проводжали “призовників” партії – їх було 10 душ. Хлопці стояли з клунками в руках і зі смутком поглядали у напрямку сусіднього села. Нарешті крайнеба виникла хмара пилу, а під нею – колона майбутніх зеків. Їх супроводжувало двоє міліціонерів, які не виявляли найменшої агресивності до тих, кого вони вели – досить мирно лузали соняшник, випльовуючи у різні боки лушпиння.

До колони приєдналися хлопці-односельці і над селом, наче чорний ворон, повис траурний  плач…

Як пригадує Акакій, батько майже ніколи не повертався додому, щоб не прихопити із собою якоїсь дошки, овочу, фрукти, шматочок м’яса чи сальця. Одне слово, де того дня бував, те й для дому добував.

   На заздрість одноліток хлопець мав улітку велосипеда, узимку ковзани й лижі, навесні шкіряного м’яча, а до школи – справжнього портфеля, а не торбу, як інші. І поїсти було що в домі – від пиріжків із печінкою до духмяного борщу.

Батько завжди наставляв сина: люби радянську владу, як самого себе. Вона, мовляв, дурна, – бо вже як карає, то карає, а як милує, то милує…

Здавалося б, на цьому можна було поставити крапку, якою закінчувалася майже кожна казка з щасливим кінцем, якби… Якби на заваді хлопцеві не стояли дві речі. Перше лихо таїлося в імені – Акакій. Мати розповідала, що первістка спершу назвали Адольфом. Того дня, коли він народився, у село зайшли гітлерівці. І син став подарунком для новоявленого Месії. Може б, він і помер із цим іменем, якби не повернулася радянська влада. Знайомий завідувач районним відділом внутрішніх справ, Акакій Данилович, порадив Фортунату терміново змінити синові ім’я на щось пристойніше. Хоча б на таке, як у нього, – Акакій, і навіть обіцяв посприяти з оформленням відповідних документів.

Важко пригадати, як довго діти збиткувалися над Акакієм. Яких тільки прізвиськ не понавигадували на його адресу! Звичайно, усі вони походили від головного – “кака”. Його нове ім’я спонукало до творчості найвідсталішого першокласника, тож селом про Акакія невпинно по­ширювалися дражнилки, приказки або скоромовки на кшталт: “Яка кака, такий і Акакій”, “Акакій какав на макаку”, “Я какаю на Акакія”. А ще, песиголовці, єхидно допитувалися у своїх батьків, як на єврейську перекласти ім’я Акакій? Нізащо не здогадаєтесь, – Сруль. Та ім’я, то ще півбіди. Гірше було з прізвищем. Воно як естафета прокляття переходило з покоління до покоління: Дурило. Ніхто з найближчої рідні не пригадує, щоб хтось з-поміж їхніх предків був  дурнем – навпаки багато хто з них виявився хитрим і мудрим. Однак, як кажуть люди, в сім’ї не без виродка. Очевидно, хтось та був дурнем, бо просто так прізвища не давали. Питається: де ж справедливість? Чому за далеких предків мусять від­повідати невинні нащадки?

Батько якось навіть збирався поміняти прізвище на щось путнє, та, зрештою, тільки рукою махнув – ніякий папірець із печаткою у цьому ділі не допоможе. Як називали Дурилом, так і прозиватимуть Дурилом. Або село треба змінити, або людей у селі.

І зародилася у хлопчика величезна злість на цілий світ – яку словами не передати. І він тую чорну злість сховав на самому споді дитячої душі, як щось потаємне. До пори до часу, поки вона не проросте...

Старші люди досі пам’ятають, якою шаленою популярністю користувався серед дітей Павлик Морозов. Такий собі піонер-революціонер із Свер­д­ловщини. Він уславився тим, що доніс у ЧК на рідного батька і діда за те, що ті нібито розкрадали колгоспне добро. Рідних заарештували, а їхні родичі помстилися донощикам – убили Павлика Морозова і його молодшого брата. Звичайно, убивць арештували, присудили до різних термінів покарання з відбуванням на Півночі, де з часом і розстріляли як злісних ворогів народу. Піонер-герой не вмер, він воскрес у газетних статтях, художніх та документальних книжках і фільмах. Тогочасному школяреві ніде було сховатися від його слави – вона всіх переслідувала по п’ятах. Акакій мешкав у колгоспі імені П.Морозова, учився у школі імені П.Морозова, був членом піонерського загону імені П.Морозова, і навіть мешкав на вулиці ім. П.Морозова.

А то якось Акакію спало на думку, що тільки слава може затьмарити недоречність, пов’язану з його прізвищем та іменем. Для її здобуття він мав наочний приклад – подвиг Павлика Морозова.

Майже цілу ніч Акакій мережив аркуші шкільного зошита. А на ранок передав дільничному міліціонерові листа. Той повільно прочитав, здивовано стенув плечима, а потім повернув листа юному морозовцю. Міліціонер спершу намагався відмовити хлопчика від подібного кроку, але, зрештою, збагнув, що з того нічого не вийде, тож сховав листа до кишені, а вранці передав донос у районний відділ НКВД. Наступного дня батька просто з коня забрали невідомі хлопці і відвезли до місцевих чекістів. Саме на той час розпочався черговий набір зеків на відбудову батьківщини й Фортунат, не зважаючи на колись рятівну довідку, загримів туди, “де Макар телят пасе”. Відтоді Акакій майже не відходив від радіо – намагався дослухатися, чи воно не повідомить на весь світ  про подвиг юного піонера Акакія Дурила?

Але радіо мовчало. Чи міг знати юний піонер, що подібними доносами були за­валені тисячі відділів НКВД. Ніхто навіть не подякував хлопчикові за вико­нання “громадянського обов’язку”. Ба більше, директорові школи і діль­ничному мілі­ціонерові наказали пильно стежити за родиною державного злочинця.

Відтоді життя Акакія і його матері перетворилося на суцільне пекло. Мати топила у школі грубки і одержувала невеличку платню, якої заледве вистачало, щоб накласти на зношений одяг латки і сяк-так прохарчуватися. Вона потрохи втрачала розум, а коли це збагнула – узяла та й повісилася, проклинаючи останніми словами непутящого сина. І батько невдовзі помер від сухот у мордовському таборі, про що коротко спо­вістила невеличка похоронка.

Далекі родичі побоялися взяти Акакія на виховання – від нього самі неприємності, тож у школі швиденько оформили документи і хлопця відвезли до Кривбасу, де й здали у дитячий будинок.

Як не дивно, але саме у дитячому будинку Акакій опинився, наче в рідному до­мі. Тут добре велося сильнішим, і Акакій відчув у собі ве­ликий запас енергії для боротьби за виживання. Він жив на випе­редження, підбирав те, що не всти­гали з’їсти інші, першим опинявся там, де можна було мати хоч невеличкий зиск.

Начальство таких любило, заохочувало і всіляко допомагало їм за­кріпити свою моральну й фізичну владу над ровесниками. Вихователі-наглядачі  пере­кла­­вши свої обов’язки на плечі дітей, позбувалися зайвих клопотів із вихован­цями і були впевненості у тім, що в дитбудинку по­меншає надзвичайних ситуацій.

Акакій опановував відомі методи впливу на ровесників, при цьому він не гребував жодними засобами – ні фізичною силою, ні терором, ні ласкою, ні підкупом, ні брехнею. Кредом його життя було гасло: “Тільки вперед!” Такі поняття як совість і честь ним були видалені з ужитку як гальма на шляху до здобуття поставленої мети.

Після того, як Акакій полишив стіни дитячого будинку і відплив у велике життя – працював на заводі слюсарем, його цілеспрямованість помітили у комсомолі, де школу формалізму й цинізму проходили май­бутні члени партії. Спершу його призначили секретарем цехової комсо­мольської організації, потім – заводу, а згодом і райкому.

Отоді й прийшла Акакію в голову думка змінити своє прізвище на якесь милозвучніше. Скільки він не вигадував – нічого путнього в голову не лізло. Зрештою, настало просвітління: він вирішив додати до прізвища лише одну-єдину літеру – л. Дурилло. Звучить досить пристойно. Навіть з італійським відтінком. Легенду вигадати не важко – хтось, десь, колись у родині мав італійське коріння.

Майже на всіх етапах комсомолу перед секретарем вимагалося одне: забезпечувати тих, хто був рангом вище, розкішним прийомом з обо­в’язковим щасливим фіналом, тобто слухняними дівчатками-ком­сомолочками.

Того вечора його терміново викликав перший секретар обкому комсомолу, Андрій Рудий.

– Сідай, Акакію, і слухай. Моя дружина довідалася, що я маю справу з однією комсомолочкою, і що в неї від мене має бути дитина. Настукала  “тєлєгу” до ЦК партії. Раптом  підтвердиться – мені хана.

– Не розумію, Андрію, причому тут я? – захвилювався Акакій, передчуваючи якусь неприємність.

– А при тому, що тобі доведеться взяти вогонь на себе.

– Тобто…

– Тобто одружитися на цій комсомолочці… Пишне весілля, квартиру і посаду свого заступника гарантую. Від твого рішення залежить і твоя доля.

– Але ж дитина не моя…

– Яка різниця – моя, твоя… Наша! У тебе на роздуми часу немає. Я призна­чив весілля на середу. До речі, від твого імені запросив інструктора ЦК, який пе­ре­вірятиме мою справу. Після весілля виходь на роботу в обком. Се ля ві. Ти вільний.

Для бунту у Акакія не вистачало ні духу, ні волі, ні часу.

– Запитання будуть?

– Чи можу я побачити свою наречену?

– Завтра я вас познайомлю.

Перший секретар обкому комсомолу роздобув із холодильника пляшку недопитого коньяку, розлив у келихи і урочисто проказав:

– Вітаю з одруженням. Будьмо!

Після цього мій хазяїн, Акакій, заочно здобув вищу освіту будівельника-проектанта в інституті, де ректором був тесть першого секретаря обкому комсомолу. Перед ним простелилася широка дорога в щасливе життя.

І справді, невдовзі його перевели до столиці на посаду інструктора ЦК комсомолу. Штовхав той самий Андрій Рудий із допомогою київської братії.

З часом у нелегкій боротьбі з конкурентами він здобув посаду заввідділом, із якої перекинули інструктором ЦК компартії.

Хто його знає, можливо, й дослужився б Акакій Дурилло до секретаря партії, якби не горбачовська перебудова, ГКЧП і здобуття Україною незалежності.

Акакію, як і багатьом його колегам, довелося повторити життя спочатку. Після деяких поневірянь улаштувався у проектну організацію звичайним собі інженером-проектантом. Практики не мав, тож починав з азів – засів за кульман і вже за кілька тижнів сяк-так оволодів новою професією.

Але робота невдовзі набридла. Був злий на всіх – на незалежність України, на напівсвою дружину, на чужого сина, на співробітників, на себе. Почав пиячити, спершу сам, згодом – з ким завгодно. Збирався покинути роботу, однак від цього кроку його утримували борги, котрих він набув у дружків, граючи в казино. Отак і плив між двома берегами невідомо куди, утративши будь-який потяг до життя.

На роботі на Акакія поставили хрест – йому платили невідомо за що, спо­діваючись на те, що рано чи пізно він сам покине роботу, або з ним трапиться щось непередбачене… За ним міцно закріпилася кличка “Акакій-стакан”.

І Акакію не лишилося нічого кращого, як накинути на шию зашморг. Якось прихопивши із собою мотузок, шматок мила, чвертку улюбленої “московської” горілки, вийшов на вулицю і попростував до трамвая, що калатав у напрямку Пущі-Водиці. Але до зупинки дійти не встиг – по дорозі його схопили чиїсь міцні руки і затягли до легкового авто. Коли роззирнувся довкола, то впізнав тих, кому в казино заборгував купу грошей.

–Ти, засранець, куди зібрався з цим причандаллям – бува, не на риболовлю?

– У мене одна дорога – на той світ.

– Із задоволенням допоможемо, аби викинути з голови думку про існування ще одного боржника та й іншим буде наука, – сказав тоді інтелігентний на вигляд чоловік із шотландською борідкою.

Акакій навіть зрадів, що у нього відпаде потреба здійснювати над собою екзекуцію. Як мовиться, настав час звести з життям рахунки.

Колишні дружки мого хазяїна зупинилися посеред лісу, виштовхнули Акакія з автомобіля, прив’язали його ж мотузком до дерева, і поклали перед його ногами щось схоже на будильник. Увімкнули, і він майже нечутно зацокав, а самі забралися до кабіни автомобіля й накивали п’ятами.

І треба ж трапитись такому, що саме на той час неподалік триклятого дерева укупі з Акакієм, на лісовій галявині, бенкетував колишній секретар ЦК компартії, підпільний власник багатьох фабрик і заводів, добре знайомий нам Андрій Рудий зі своєю новою пасією. Йому набридли готельні номери, у яких неодмінно велося аудіо та відео спостереження за важливими клієнтами, тож вирішив провести своє дозвілля на свіжому повітрі. Разом із коханкою він прихопив і нас із мамою – його відданих охоронців.

Поки пан-товариш Андрій ніжився з коханкою, моя мама, щоб відволікти мою увагу від неподобства, покликала мене на прогулянку.

Раптом вона сполошилася, у неї занепокоїлися вуха. Я почув її нагальний наказ: “Негайно тікай чимдалі!”

Я, звичайно, нічого не зрозумів, бо мав розуму, не більш як у кота, та все ж поспішив подалі, відчуваючи собачим нюхом загрозу. Утікаючи, я бічним зором, встиг помітити, як моя матуся, царство їй небесне, підбігла до дерева, схопила зубами злощасний будильник і кинулася з ним до найближчого дерева. Я достеменно знав, що моя мама пройшла спеціальну підготовку в школі для собак високоповажних осіб. Далі сталося непоправне – пролунав вибух. У вухах запала мертва тиша.

Невдовзі прибіг Андрій з пістолетом у руках. Ми з ним наблизилися до глибокої вирви, але від моєї мами на дереві лишився висіти самий нашийник, посічений дрібними осколками.

– Ти хто? Як тут опинився? – запитав пан-товариш ні живого ні мертвого Акакія.

– Та це ж я! Я! – раптом ожив Акакій. – Андрію, це я, Дурилло! Чи не впізнаєш?

– Ти? – здивувався Андрій. – Який дідько тебе сюди заніс?

– Бандити привезли – хотіли знищити за борги.

– Ну, Акакію, вважай, ти народився удруге. А я двічі твій хрещений батько.

– Дякую, Андрію, та вже краще б я не вертався з того світу… Таке зараз коїться, таке коїться…

– Усе йде за планом. Цього не дано зрозуміти нікому, крім обраних. Ми ще вивернемо цей світ навспак, як кожух разом зі шкурою, та так, що Земля здригнеться від жаху!

– Андрію, ти вважаєш, ніби все це сплановано?

– Так, ми взяли дану ситуацію в ручне керування.

– Хто це ми, якщо не секрет?

– Ми, нові комуністи! Так от, зарубай на носі: ти мене тут ні з ким не бачив, дивись, щоб моя кобра не дізналася. А тебе підключаю до партійної роботи. Затям: наші люди є скрізь. Ми ще повернемось у новій якості, але цього разу непереможними. І тоді багатьом нашим ворогам життя, що тривало досі, здаватиметься суцільним раєм… Ми їм повторимо і 17-й, і 21-й, і 33-й, і 37-й, і 47-й роки разом узяті!

– Слухай, Андрію, поясни мені таку річ: невже ти справді віриш у комуністичну ідею?

– На вірю, Акакію, і ніколи не вірив, але вона єдина, що може об’єднати мільйони задрипанців і виштовхати нас на гребінь подій, тобто привести до влади. Зрозумій, дурнику: світом, як казав наш пахан, Маркс, заправляє капітал. Для його здобуття потрібна влада, диктаторська влада – щоб навіть комар не пискнув! Демократія – це лише сходинка до диктатури! Збагнув? До речі, ти добре влаштувався після розвалу Союзу?

– Працюю інженером у проектному інституті. Він ледь на ладан дихає…

– Докотився ти, браток, до дна... Занотуй мені про себе все. І чекай. Нам головне захопити територію… Станеш директором. Приватизуєш інститут. Здаватимеш приміщення в оренду, а прибутки повернеш до партійної каси.

– Андрію, я твій боржник. До кінця життя. Лише одне прохаю: подаруй мені оце цуценя. Як талісман. Його матері я зобов’язаний життям.

Отак я опинився у новій родині, де мені довелося стати свідком багатьох історичних подій.

МАННА НЕБЕСНА

Я своїм собачим нюхом давно відчуваю, як ви зачекались на мою розповідь про прихід до влади мого господаря, Акакія Дурилла.

Мене, вочевидячки, як і вас давно мучить питання, на яке не дає відповіді жодна наука. Можна подумати, нібито тут не обійшлося без нечистої сили. Але ж мудрі учені недаремно стверджують теорію, за якою  буцімто матерія утворена з хаосу.

У міру моїх здібностей я намагатимусь розплутати клубок заплутаних політичних подій, аби знайти їм логічне пояснення.

Як ви пригадуєте, Акакій Дурилло повернувся з того світу з великою надією на майбутнє, а також зі мною на руках. Та ще із значною сумою грошей. Його дружина, Євдокія, а по-домашньому – Дуська, здається ніби воскресла, перетво­рившись із звичайної домогосподарки на величеньке цабе. Очевидно, на проти­вагу мені вона придбала на Куренівському блошиному ринку кішку, яку назвала Анфіса. Зрозуміло, ми одне одному не сподобалися з першого погляду, тож на­ма­галися співіснувати так, щоб наші шляхи перетиналися якнайменше у межах двокімнатної квартири, що на Сирці. Мушу зізнатися, район, у якому ми мешка­ли, мене як собаку не приваблював, оскільки я своїм нюхом відчував, як з-під землі до нашого поверху долинали запахи людських кісток. Аж воно й, справді – не минуло й трьох місяців, як довкола нашого будинку з’явилися люди й почали розкопки. Вони діставали з-під землі гори почорнілих кісток та якісь заржавілі речі. Виявляється, під час Другої світової війни на цьому місці знаходився ні­мець­кий концентраційний табір. Колишні сталінські побратими і старанні учні знищували киян, не зважаючи на вік, стать і расу. Причому, не завдаючи собі кло­­потів робити це подалі від людського ока, а просто на місці, не виходячи з табору.

Радянські партійні слідопити з радістю зробили відкриття після сорока років пошуків: на місці давно спорудженого дитячого садочка виявили рештки футбо­лістів київського “Динамо”, які опинилися там після відомого “матчу смерті”.

Можете собі уявити, як мені було спати, коли у сон приходили кошмари і вчувалися голоси нещасних людей, на кістках яких спорудили пам’ятники-будинки. Я бачив, як невдовзі поряд із дитсадками, нашим будинком і дитячим  майданчиком поставили пам’ятник з огорожею. А скільки ще кісточок невинно убієнних залишилося у землі?

– Куди це ти, какашко, зібрався? – поцікавилася Дуська у Акакія, помітивши, як він пакує дипломат. – І що за пакет у твоїх руках?

– Хочу повернути бандитам борги за казино, бо вони мені спати не дадуть.

– Дивися, як знаєш. Життя, справді, дорожче за папірці.

Дурилло узяв мене на поводок, найняв таксі, і ми помчали до розкішного казино, де збиралися непевні типи, хто з удоволеним, а хто і з приреченим обличчям.

Акакій утиснув до кишені швейцара зелененького папірця і з гордою поставою ми попростували до грального столу. Тих, на кого він сподівався, цього вечора не виявилось. Акакій доторкнувся руки знайомого гравця.

– Ти Крота з компанією не бачив?

– Чи ти, Акакію, з неба упав? А в тім, щось давно ми тебе тут не помічали. Подейкують, що тебе з’їли жаби… А щодо Крота і його братків, то можеш особисто висловити співчуття їхнім вдовам.

– Як, їх немає у живих?

– Думаю, що й серед мертвих. Кажуть, у якомусь лісі їх підірвала пекельна машинка. А хто – нікому невідомо. Але робота професійна…

Ми з Акакієм повернулися додому трохи засмучені. Не так я, як Дурилло, адже його ще досі мучила совість за те, що він повідомив Андрієві Рудому адреси і телефони своїх кредиторів… Дякувати Богові, тепер йому ніхто не заважатиме рухатися на шляху до кар’єри.

З рядового інженера-проектувальника Акакій Дурилло раптом пере­творився на директора інституту, оскільки після виклику колишнього директора до райдержадміністрації, у того стався інфаркт укупі з інсультом, і медики заборонили йому виходити навіть з дому.

Невдовзі новий директор підібрав собі надійні кадри, скоротив до мінімуму працівників, приватизував інститут, а приміщення здав в оренду багатим автомобільним і комп’ютерним фірмам, які розраховувалися з такою щедрістю, начебто вони займалися не продажем техніки, а друкуванням грошей.

Не встиг мій хазяїн удосталь насолодитися новим становищем, як його вже обрали міським депутатом. Однак у міських депутатах походити довго не довелося – директора інституту обрали депутатом Верховної Ради замість загиблого у дивній автомобільній катастрофі якогось демократа. Розповідають, нібито той повертався з периферії додому серед темної ночі і встиг побачити на трасі фіктивний дорожній знак із стрілкою праворуч. Депутат різко крутнув кермо і врізався у придорожнє дерево. Удар був такої сили, що не могли скласти докупи ні депутата, ні його авто.

Відтепер Дурилло без машини не обходився. Він забув про роботу і навіть про мене. Коли опинявся удома, то годинами розмовляв телефоном із якимись людьми про якісь справи. Хоча, як на мене, Дурилло у Верховній Раді не відрі­знявся особливою активністю. Я ніколи не бачив по телевізору, щоб він висту­пав за трибуною чи писав якісь там закони. Він виконував якусь невидиму, але дуже важливу роботу, і було помітно, що його готували до чогось важливого.

Я, справді, не помилився. Коли у небуття пішов черговий прем’єр, ми раптом з Дуською й Анфісою почули по радіо, що Дурилла призначили прем’єр-міністром!

Цього вечора Акакій додому не повернувся. Зате нас за кілька годин перевезли на нову квартиру. У Дуськи від радості ледь не стався інфаркт… Два дні Акакій розмовляв з Дуською мобільним телефоном. Від нього тільки й чути було: я зайнятий, у мене державні справи…

Як ми дізналися з часом, у деяких знайомих і співпрацівників Дурилла від швидкого злету Акакія стався серцевий напад – вони не могли збагнути, яким чином Дурилло став другою людиною у державі…

І все ж я почув, як Акакій одного вечора, будучи напідпитку, повідав Дусьці таємницю карколомної кар’єри. Його готували як темну конячку, або як зараз модно казати – третю силу. Андрій Рудий вважає, що нинішній президент підпав під вплив націоналістів і надто загрався у демократію. А вона комуністам потрібна лише керована. Щоправда, нинішню демократію довелося використати для вживлення своїх людей у всі сфери державного будівництва. І тільки Дурилло виявився з-поміж інших претендентів найбільш компромісною особою – він піддавався дистанційному керуванню.

Існуючого президента комуністи зацькували. Він розгубився, не ма­ючи під­тримки ані зліва, ані справа. Та й народ сподівався на до­брішого царя… Першим ворогом президента став новий прем’єр-міністр, якого йому нав’язали, як насаджували колись у наших краях картоплю. Прем’єр-вискочка буквально задовбав президента, звинувачуючи його публічно у тому, що останній заважає йому працювати. Зрештою, у президента здали нерви і він оголосив нові прези­дентські вибори. Звичайно, першим кандидатом у президенти був Дурилло. На­віть ос­танній бомж міг передбачити результати голосування – колишні кому­ністи й неокомуністи здобули переконливу перемогу, підім’явши під себе демократичну опозицію, яка так і не зрозуміла, що їхні вороги, як вправні ша­храї, грають на одну руку. А демократи з радості, що й вони чогось варті, кину­лися у президенти, подрібнивши голоси своїх прихильників. Ба більше, першим, хто привітав ново­спеченого президента, був керівник опозиції. Висно­вок напрошується сам собою: комуністи діяли про­фесійно, а демократи – на рівні художньої самодіяльності.

Увечері я чув, як мій хазяїн переконував Андрія Рудого: “Я все зроблю для того, аби здійснити те, чого не зуміли Лєнін і Сталін!”

Здається, Дурилло був близький до мети: йому як нікому вдалося розвалити державу до самого фундаменту. І все це діялося при повній мовчанці народу, якого у світі називали не інакше як придурками…

Інколи Акакій вигукував уві сні, погрожуючи невідомо кому, одну-єдину фразу: “Я вам мститиму за своє дитинство, за те, що ви збитку­вались наді мною! Мститиму!”

І треба сказати, Дурилло свого слова дотримав. Наприкінці свого дияволь­ського існування він прагнув винести українському народові вирок, який утілиться коротким, але страшним словом “Кінець”.

І зникне Україна під шаром землі, або під водою, як Атлантида. І згадува­тимуть про неї так само, як згадують зараз про великі земні цивілізації – ацте­ків, майя, єгиптян, котрі досягли значних висот у своєму розвитку, однак не потур­бувалися про майбутню долю, наділивши необмеженою владою безликих і сірих дурилл.

ПЕРШЕ ПРИШЕСТЯ САТАНИ

Дуська штовхнула чоловіка під бік.

– Слухай, какашко, ти даси мені додивитися останній сон? Крутишся, як лайно, в ополонці!

– Розумієш, Дусь, мені дуже страшно, мене мучать кошмари…

– Які кошмари? Куди дивиться твій начальник охорони?

– Причому тут начальник охорони? Чи він мені в лоба залізе…

– Що там у тебе, какашко, розповідай, може, я чимось зараджу. Спорожни свою душу як на духу.

– Доведеться, бо не знаю, куди й подітися… Він другу ніч приходить…

– Хто? Прізвище у нього є?

– Сатана.

– Цікаво, цікаво…

– Це тобі, Дусь, цікаво, а мені не дуже… Я, правда, не впевнений: чи він справжній, чи, як зараз кажуть, віртуальний… Дусь, ану глянь на мою шию, чи не лишилося там якогось знаку?

– Є, какашко, є! Наче хто душив!

– Це він душив! Сатана! Я його не тільки бачив, я з ним розмовляв.

– Що він від тебе хоче? Може, грошей? Дай йому мільйон зелених, хай відчепиться.

– Я пропонував, але він каже: я не депутат, грошей не беру.

– Що його цікавить?

– Душа. Моя душа його цікавить.

– Душа? Що він за неї пропонує? Мільярд? Два?

– Чи тобі, Дусь, своїх 15 замало?

– Ой лишенько! Чи ти вважаєш, ніби це так багато? Як кіт наплакав. Затям дурню: грошей ніколи не буває багато. Ти хочеш, щоб твоя донька, син і двоє онуків лишилися голі?

–  За душу він пропонує вічне президентство.

– То погоджуйся! Правда, я не впевнена, чи є вона в тебе, ота душа?

– Я також не знаю, але якщо добре пошукати, можливо, й знайдеться… Треба попросити міністра охорони здоров’я…

– Оцього бовдура Кендюха? Та цей коновал зроду-віку невідомо, де знаходиться вухо, а ти про якусь душу патякаєш! Для чого сатані твоя душа?

– Розумієш, Дусь, душами заволодівають для того, щоб ними правити.

– Він хоче тобою правити? Я цього не дозволю! Тобою, який стоїть вище бога? Адже ти один і караєш, і милуєш… Ну що, скажи, той бог зробив – він хоч одного злочинця схопив за руку? Жодного не покарав. А у твоїх тюрягах їх – десятки тисяч!

– Якщо чесно, Дусь, то серед них, може, й набереться пару десятків бандюг… Знаєш, я перед ним безсилий, як кролик перед удавом. Коли ти спала, він прийшов до мене уві сні, взяв за руку і повів у робочий кабінет. Я сідаю за стіл, а він – навпроти мене. І наказує набрати номер губернатора Одеси, і сказати, що той цап смердючий, і змусити його попісяти в ліжко.

– Ну й молодець, сатана! Спритний на витівки! Знає, що в Одесі веселі люди живуть. Цікаво, а що далі, какашко?

– Я, звичайно, вихопив із шухлядки пістолет, та він у моїх руках перетворився на якусь гидоту. Я понюхав, а воно, сама знаєш, чим пахло… А потім сатана стис мене за горло, і ледь не задушив… Довелося підкоритися. Губернатор доповів: наказ виконано, одначе йому дуже неприємно лежати у мокрому. Попросив дозволу замінити постіль.

– І тоді він від тебе відчепився?

– Де там! Змусив серед ночі влаштувати у столиці салют!

– Він що – дурний?

– Гадаю, і люди так подумали.

– Мабуть, твій футбольний маґнат Чмуркіс  напоумив сатану з цим салютом – він салютує з приводу і без, чи не після кожного забитого гола. Таким робом, він міг би наказати тобі пальнути в небо з ракети?!

– Думаєш, не наказав? Наказав! Сьогодні у газетах прочитаєш: крилатою ракетою ми збили якийсь літак, а під Києвом влучили у квартиру.

– Після того, сподіваюсь, він від тебе відстав? Чи ще щось сказав?

– Звичайно. Сказав, що я  дурень.

– По чому він помітив?

– Каже, лише справжній дурень може так відверто нищити цю державу. Якби, мовляв, на моєму місці був підісланий ворог, то й він хоч б заради конспірації робив щось корисне для неї. Я, звичайно, йому пояснив, що я людина пряма і не люблю гратися у демократію. Як косити, то з плеча. Сатана засміявся, а потім зізнався, що лише завдяки йому я став президентом. Мовляв, багато претен­дентів було, але саме мене, засранця, він обрав, оскільки більшої гидоти, ніж я, ніде не зустрічав. А я його, Дусь, питаю: і чеського президента, Гавела, він призначив?

Ні, каже, на Гавела він жодного впливу не має, його голими руками не взяти, у нього з ним несумісне біополе – проти розуму не попреш!

А президенти Росії, питаю, – його робота? А він мені: не твоє свиняче діло, менше знатимеш – більше проживеш! Ще раз полізеш із дурними запитаннями – я тебе швидко заміню. Таких, як ти, каже, придурків – ціла черга від Банкової до парламенту, а може, навіть і довша. А тоді сатана мені, каже, нібито у нас погані справи зі СНІДом. Я відповідаю: погані – кожен десятий ВІЛ-інфіко­ваний. І він додає: справді, погані, а треба, щоб були ще гірші! Не виправишся, я тобі покажу – і лобом об стіл!

–Та я б йому, какашко, усі патли обірвала!

– Сатана й каже: я тобі під виглядом гуманітарної допомоги підкину заражених СНІДом шприців, а вже твої лікарі свою справу зроблять. І знати не будуть. По дитячій смертності ти молодчина – перше місце у світі! А от по пенсіонерах відстаєш – на хрена тобі потрібні 15 мільйонів дармоїдів? Тільки хліб псують. А вони, сам знаєш, живучі, як таргани. Можеш уявити, скільки пенсій перейде на твої закордонні рахунки!

– Я, Дусь, як підскочу та як зарепетую, мовляв, жодного тугрика на книжці не маю. Якщо доживу до пенсії, то навіть за квартиру нічим буде сплатити. І знаєш, що він зробив? Поплескав у долоні – і мій комп’ютер сам увімкнувся, а на екрані поповзли мої рахунки… Знаєш, Дусь, проти лому – нема прийому. Я дав слово трохи почистити пенсіонерів. Сама розумієш, важко буде. Трохи легше з моїми пердунами – вони дохлі, як осінні мухи, а от із сталінськими й хрущовськими – нічого не вийде: їх двома Чорнобилями не витравиш.

– Ну тепер, какашко, він від тебе напевне відстав!

– Еге ж, бля, відстав. Я йому про всяк випадок подякував за моральну підтримку. Навіть у гості запросив. Може й, справді, Дусь, із ним варто підтримувати дружні стосунки? На моїх холуїв надія невеличка – ох, з’їдять вони мене рано чи пізно, з’їдять!

– Какашко, а він, той сатана, симпатичний?

– Не скажу, щоб дуже симпатичний, а що інтелігентний, – це факт! У пристойному фраці, здається, у пенсне на оці. І в циліндрі на голові. Знаєш, на кого він схожий? Нізащо не вгадаєш – на Щербицького! Навіть його голосом розмовляв. Я-то знаю – Щербицький був моїм шефом. Дідько з ним, із тим сатаною – важливо, бля, щоб довше у президентах походити. Це ж кайф – роби, що хочеш – і ніхто тобі навіть словом не заперечить! Годі, Дусь, будемо спати.

– Зачекай, какашко, хвилинку. Я тебе ось про що хочу запитати: ти колись був маленьким?

– Чи ти, Дусь, важаєш, ніби я із яйця вилупився? Звичайно, був. Як усі люди.

– А ти читав казки або книжки про злих правителів і бідолашний народ?

– Звісна річ, – читав.

– Скажи, какашко, на чиєму боці ти тоді був?

– Як і всі ми, радянські, – на боці скривджених.

– І що ти тоді думав про цих бідолах?

– Чому вони ніколи не повстануть проти своїх гнобителів, адже їх так багато, а цар чи король один з невеличкою купкою прислуги?

– То чому зараз ніхто проти тебе не повстане?

– Я тобі, Дусь, поясню. Ти знаєш, що таке бетон?

– Чула, але точно не знаю...

– Так от: коли всі суміші – цемент, пісок і воду перемішати, то вийде твердий бетон, тобто – сила! А так самі по собі ці складові  звичайні речовини... От я і стежу за тим, щоб наша опозиція не перетворила селян, робітників та інтеліґенцію на моноліт. Хай кожен бореться за своє виживання. А об’єднатися  вони зможуть тоді, як рак свисне. Тим більше, що й опозиція спить.

– Не кажи, какашко, інколи вона тебе кусає…

– Хай кусає – ось скажу Андрієві Рудому, то він ту опозицію швидко комуністами заблокує! З нашими лохами можна 300 років правити! Я з їхньої шкури і для них же батоги зроблю! Це тобі не чехи, і навіть не румуни!

– Свят, свят! Не згадуй, какашко, румунів, у мене від того аж мурашки по шкурі забігали… А що, як лохи сказяться, ти ж їх притис – далі нікуди. Куди втечемо?

 – До Кореї або Росії. Через Тузлу. Недаремно вони там дамбу збудували…

 – Ну, спи, какашко, спи. З нами сатана!

ЖМИКРУТ УСІЯ РУСІ

Ми всі четверо сиділи за розкішним столом на дачі президента Дурилла. Точніше, вони сиділи, а я, розпростершись на колінах свого хазяїна, з апетитом уминав делікатеси, про які не могла мріяти жодна смертна людина у цій бідолашній, напівголодній країні.

У нас гостює митрополит усія Русі від сусіднього патріархату, Жми­крут ІІІ-й, у миру Віссаріон Бєзбожніков.

– Ну й черевце у тебе, Жмикруте! – Акакій поплескував свого сусіда чи то нижче, чи то вище пояса. – Видать, дорогенький, грішиш божими наїдками. Та й зараз ти, бля, не дуже перебираєш масними стравами, хоча на календарі, здається, піст…

– Пане президенте, знаєте, як у нас на Півночі кажуть? У прохвоста нєту поста!

Компанія дружно зареготала. Перевантажений стіл заходив ходором разом із митрополитівським пузом. Довкола весело задзвеніли келихи.

– Будьмо! – і президент професійно кинув у рота свої улюблені сто грамів “московської”. 

– А я з мензурки принципово не п’ю. І баста!

Мій хазяїн злегка підняв угору палець, і перед ним, наче з повітря, виросло троє офіціантів.

– Обслужіть його святість!

Мов за велінням чарівної палички, на столі з’явилася двохсотграмова склянка, у яку легко потекла прозора рідина.

– Я люблю, па-рабочему, па-русскі, – сказав митрополит, – випив два-три стакани – і на боковеньки!

– А ти, Жмикруте, де раніше працював?

– На бойні, пане президенте.

– Воно й видно, руки такі, що можеш бугая одним захватом задушити…

– Не можу заперечити – дав Бог трохи сили…

– До речі, звідки у тебе, дорогий, таке дивне прізвище, Бєзбожніков? Якесь воно несумісне з твоїми божими діяннями.

– То наш дєрєвєнський поп, мать його в лоб, всучив моїм предкам. Розумієте, була у них ікона Божої матері, то моїм предкам, хух, якось не достойно було  висловлювати свої думки матом у її присутствії, от вони й перевернули ту ікону навспак. Так вона й провисла у нашій ізбє кілька століть, допоки я не став святою людиною. Через те колись піп і записав мого предка Бєзбожніковим. Правда, ця історія і на мені відбилася - я ледве-ледве до семінарії потрапив...

Мій хазяїн знову перехилив чарку і закусив хрумким огірочком, після чого рукавом втер з чола краплики поту.

– Божественна! –  весело додав Жмикрут ІІІ-й.

– І як ви, панове, п’єте цей смердючий шмурдяк, – дивувалася Дуська, – у той час, коли у підвалі лежать вина двохсотлітньої витримки? Алкаші!

– Знаєш, Дусь, нас уже не переробиш. Усі ми родом з СССР. Тоді пили, що Бог послав. А найчастіше  – домашній самогон. Пригадуєш, як ти його гнала – першокласний! А втім, Жмикруте, мене як президента інше цікавить: ти віриш у Бога?

– Вірю! Вот тє крест!

– І в те, що він існує?

– Клянусь, як пить дать!

– І де ж він, твій бог?

– Маленька поправка: у мене два боги. Один – у Кремлі, а другий – навпроти.

– Дякую, Жмикруте, за довір’я! Навіть не сумнівався, що ти мені віддячиш – я ж тобі після виборів, можна сказати, півцарства віддав: церкви, лаври, монастирі, музеї… Дусь, нагадай, щоб я завтра підписав указ про нагородження митрополита орденом Горинича.

– Служу Совєцькому Союзу!

– Люблю справжніх військових. Я хоч маю генеральське звання, але жодного разу в строю не стояв. А в тебе, Жмикруте, яке звання?

– Там, в білокам’яній, генерал, а у вас – лише полковник.

– Вибач, але більше не можу, у моїй службі безпеки звання традиційно невисокі. Сам розумієш, там багато хто поклав око на моє місце, тож і тримаю їх на короткому повідку.

– Так точно, пане президент! Мої холуї так само чекають зручної нагоди, аби зіпхнути мене з престолу. Скільки доносів строчать у Кремль – самому чорту відомо. До речі, я прийшов попросити ще одну Лавру.

– Тобі Печерської і Почаївської мало?

– Малувато.

– А бандерівців не боїшся?

– Попа боятися – у церкву не ходити! Не такі вже й страшні, ті бандерівці, як їх малюють. Західняки так вірять у Бога, що у молитвах за нього і лоба розіб’ють. Вони забули вигадане ними ж  прислів’я: на Бога сподівайся, а сам не дрімай. Отож треба лише відволікти їхню увагу, а коли роздивляться – а України вже й немає…

– Мудрий ти, Жмикруте! Мені  таких радників, як ти, то ми б оцю Хохляндію, давно вже  очистили від лохів! Їхнє місце на Далекому Сході і на півночі – тільки  там вони добре розмножуються.

– Пане президенте, можна запитаннячко? Скажіть, як на духу: ви хохол чи хто інший?

– Боронь боже! У моїх жилах тече чиста італійська кров. Це в моєї дружини іноземне коріння. Почув би ти, Жмикруте,  її справжнє прізвище – від подиву перехрестився б…

– Какію, перестань. Не розголошуй державної таємниці, бо завтра увесь світ дізнається…

– А чого соромитись? – заспокоїв першу леді митрополит. – Зараз це навіть модно. Правду кажучи, і моя половина – чи то німкеня чи то чукча, очевидно, Євдокіє Аргамедонівно, ваша землячка… Знаєте, сьогодні ми тут, а завтра – там… Перепрошую, пане президенте, але я не можу втриматись, аби не задати вам ще одне запитання...

– Скажіть, як на духу, шановний Акакію Фортуновичу: ви любите Україну?

– Кхи, дивне запитання як для президента. Звичайно, люблю! Люблю, як, наприклад, Хабаровськ, Бобруйськ, Москву...

– Панове! – раптом вигукнула Дуська. – Перестаньте дурниці молоти. Давай­те поговоримо про щось серйозне.  Ви хоч убийте мене, але я вірю у Хазяїна Всесвіту! Якби його не було, хто б мого Акакія  президентом зробив?

– Помовч, Дусь! Може, він і непричетний… Так воно склалося… А якщо це пані Фортуна чи хто інший? До речі, я вичитав з Інтернету анекдот на цю тему. Кажуть, коли людина розмовляє з Богом, то це називається молитва, а коли Бог з людиною, то це – шизофренія.

–  Так воно і є! – заіржав Жмикрут 3-й. – Ну, давайте по останньому стакану – і по барлогах!

– І все ж, Жмикруте, моліться за мого Акакія денно і нічно кому завгодно і скільки завгодно – хоч Богу, хоч Сатані, аби цей сон протягнувся якнайдовше. Та й ми про вас повік не забудемо...

– Нічого нам, Дусь, не загрожує. Слава Богу, доки у нас буде стільки партій, скільки членів родини, доти ми з тобою раюватимемо на цій землі!

– Пане президенте, знаєте, як кажуть мої попи: на бога сподівайся, а сам віжок з рук не випускай: де пряничком, а де й батіжком…

– Золоті слова твої, Жмикруте!

ДОНЬКА

Дурилло однією рукою погладжував мене, а другою нервово схопив мобілку, яка аж захлиналася від надриву.

– Чого тобі, бивню? – це він до свого начальника охорони, Едика Мамонта. – Як? Знову, курва, влипла?! Що, поставила ліхтар під оком рядовому бобику? І полковника розжалувала? Ну, бля! Давай її сюди! Я їй покажу, як зв’язуватися з мусорами! Ніяких тобі аристократичних манер!

Дурило кинув мобілку, і вже до мене:

– Бачиш, Ангеле, як із неї периферія пре, другий примірник рідної мамаші. Брала б приклад із старшого брата Жоржа – той знай собі копає гроші, як ек­скаватор, поки часи хороші! І нікуди зі своїм писком не лізе. А ця – натуральна дурочка з провулочка. Ох, уже йде… усе тріщить, усі пищать. Казав колись  Дуньці, коли ми з нею билися, зроби аборт, а нову ляльку ми ще зліпимо, поки є розчин. Так вона – ні – і баста! Зараз побачиш, як вона вибрикуватиме.

Я й без Дурилла знав, що за цукерочка ота його Аліса.

Двері рвучко прочинились – і в кабінет, наче вихор, увірвалась донька, з ніг до голови обвішана печатками, ланцюжками, обручками, перснями… Добрий мужик не зміг би з такою легкістю носити усе це коштовне каміння й залізяччя. Я про себе називаю Алісу пересувним антикварним музеєм. Це була молодичка років вісімнадцяти. Руда, як польова миша, зачіска незрозуміло яка, оскільки перукар не встигав зробити одну укладку, як вона негайно змушувала його переробити на  іншу, “аби не так як у всіх”.

– Папань, ти тут сидиш на троні, а мене, твої козли, тероризують. Бачиш, їм не подобається, що я мчу зі швидкістю 170 кеем. А може, мені жарко, і я хочу провітритись? Ти он літаєш, як на ракеті, і тебе  ніхто не зупиняє!

– Дурненька! У мене водії – аси. Вони раніше на винищувачах літали, а в тебе любителі, олігархи та ще під мухою. Хочеш, щоб як та Діана?

– Ах папань! Не наступай на улюблену тему. Якби ти знав, які у Діани були класні похорони! Я про такі можу лише мріяти! Скільки людей! Скільки квітів! Скільки зітхань! А скільки слави! Така смерть дорожча за життя!

– Асю, про смерть ще зарано.

– До речі, папань, чула про тебе свіженький анекдот.

– Цікаво, цікаво. Як розповіси, то пробачу тобі всі гріхи.

– Запитують вірменське радіо: „Хто відкрив радіо?” Вірменське радіо відповідає: „Хто відкрив – не знаємо, але прикрив його Дурилло”.

– Давай поговоримо про тебе. Як торгівля?

– Добре. Усю твою губернію обклеїла оголошеннями: “Скуповую золото –хі­хі – Дорого!”

– Потерпи, доню, трохи. Ми їм незабаром улаштуємо феєрверк! І тоді ти створиш власний торгзін…

– Що за штука така, торгзін? Уперше чую.

– У 30-х роках Сталін облаштував у державі хитру лавочку – торгівлю з іноземцями, скорочено – торгзін. Під час голодомору наші торгаші тисячами ходили по селах і за буханку хліба виманювали у людей такі коштовності, які нам з тобою і не снились. А потім вивозили за кордон і продавали іноземцям. Треба ж було якось ставити на ноги важку промисловість, будувати табори, в’язниці…

– Папань, ти влаштуй цьому лайну ще один голод, то вони самі до мене попруть коштовності, яких у них не встигли видурити торгзіни!

– Розумієш, донечко, часи не ті, але я стараюсь. Я ніколи не забуду, як вони збиткувались наді мною в дитинстві… Ніколи!

– Отоді ми, папань, заживемо! Я так боюсь, щоб твої внуки не залишились без шматка хліба…

– А як твої кавалери?

– Хіба у нас кавалери?! Злидота сама. Ходять із кишеньковими мільйонами. Подарує якусь цяцьку-квацьку, а в самого руки трясуться, наче від пропасниці… Он у Росії кавалери! Мільярдами заправляють! Там золото, алмази… Міг би познайомити з якимось магнатом через свого друга Чхаліна…

 – Не з нашим щастям, Асю.

 – Папань, у нас там багато на рахунках?

– Зараз покажу! – і президент поклав перед донькою два аркуші дрібно набраним шрифтом.

– Це що таке?

– Дублікати наших рахунків. Їхня розвідка винюхала.

– Чи я дурна, чи чогось не розумію?..

– Ці листочки – один в один – мені подарували двоє друзів – російський та американський президенти. І я тепер змушений танцювати під балалайку й музику кантрі, як муха у павутинні. Тому віддай нафтопровід, а тому – надішли вояків у гарячі точки планети. Так би мовити: слуга двох панів. Фігаро тут, Фігаро – там! А як ти ще збережеш такою тяжкою працею накопичені копійки…

– Заради онуків і не таким можна пожертвувати. Якщо треба, то й так званою ненькою Україною. Подумаєш, велика цінність. Усе одно розграбують, як миші зерно… Сама полова зостанеться. А втім,  сьогодні ми тут, а завтра – там…

– Де це, Асю, там? Чи не в каталажці?

– А це, папань, як Богові  буде угодно. Між іншим, як наша мамань?

– У неї з’явилася дурна звичка – перелічувати наші рахунки. Навіть калькулятору не довіряє. Сидить із ручкою, таблицею множення і лічить, лічить, лічить… Час би вже й угамуватися… Сама ж казала в інтерв’ю: навіщо нам зайве добро, у нас, мовляв, не три роти, як в інших…

– Якщо слухати нашу мамань, то сміятися хочеться. Знаєш, що вона бовкнула в останньому інтерв’ю по радіо ікс-ера? Тебе, президента, і твою родину обслуговує… Ану вгадай, скільки чоловік?

– Ну, п’ять, десять… Ха-ха!

– Помиляєшся, пане президенте! Лише одна – та й то старенька тітонька!

– Дурепа! Принижує мене перед цивілізованим світом. Я їй не якийсь там вождь з племені тумба-юмба! Скільки казав: не лізь зі своїм свинячим писком, куди не просять. Усе одно не розуміє…

– Папань, коли ти цього смердючого Камбалу, витуриш з міністра рибного господарства?

– Цікаво, чим він тобі не подобається?

– Ти ж знаєш, він наші ріки засмітив пальним так, що вже страшно яхтою їздити по Дніпру – боїшся, щоб не вибухнути від недопалка. І рибу майже всю виглушив і отруїв. До речі, у мене є підходяща кандидатура – молодий і симпатичний. А діловий який – жах! Мені подобається…

– Якщо подобається то влаштуй його до себе комерційним директором. У мене свої плани. Тут треба такі кадри, як золота рибка – щоб гроші плодили. До того ж, у мене міністри, як фігури на шаховій дошці. Вони існують задля рівноваги сил. Якщо котрась із моїх партій починає бунтувати, я чимось жертвую, аби заспокоїти решту. І вижити самому. Адже, доню, в політиці найважливіше  – це уміння створити таку оптимальну ситуацію, яка дає змогу змінювати фігури, щоб розпочати гру по-новому.

– На прощання, папань, ще один анекдот про тебе. Викликаєш ти до себе міністра економіки і запитуєш: “Чому американці живуть добре, а ми погано?” – “Тому що ми спимо тоді, коли американці працюють”.

КАНЦЛЕР

Паша Підкоритний – професіонал-наперсточник. З тринадцяти років утік із дому – він зростав у багатодітній родині, де кожен рот був зайвий. Батько непробудно пиячив, а мати народжувала дітей невідомо від кого. Коли ж на світ божий з’явилося чорномизе дитинча, то батько чи не вперше протверезів, і ледь не збожеволів. Запитав дружину: “Від кого?” – Вона відповіла: “А від кого, як не від тебе – не треба напиватися до чортиків!”

Паші набридло вислуховувати на голодний шлунок домашні розборки, отож йому не лишилось нічого іншого, як поцупити у батьків останні кілька рублів і на перекладних дістатися до Києва. У столиці таким, як він, завжди раді. Братки з першого дня прибрали Пашу до рук, оскільки помітили щось таке, що було відсутнє в інших, так би мовити, дворняжок. Улаштували до підпільної школи шахраїв-наперсточників. Учителі були високопрофесійні, на відміну від тих, хто працював у державних навчальних закладах. За кілька місяців вони випустили чергову групу юних злочинців, з-поміж яких Паша, висловлюючись нормальною мовою, міг би одержати диплом із червоною відзнакою і без конкурсу вступити до циркового училища. Учитель беззастережно визнав свою поразку – навіть він, майстер із натренованим оком, не міг устежити за руками Паші, якими він жонглював із картами, наперстками, склянками, грошима.

А коли його випустили в життя, так би мовити, «на діло», і він став до самостійного заробітку, подиву паханів не було меж. Ба більше, подивитися на його роботу приходили і приїздили шахраї з усієї України. Слава про Пашу стелилася Києвом і вже дісталася до рядових киян, які з цікавістю ставали до­бровільними жертвами його спритних рук. Навіть міліція й та не заважала вірту­озній Пашиній праці, оскільки район, у якому він працював, добре опла­чувався братками, і порядок вони гарантували на всі сто відсотків. А відтак, началь­ник райвідділу міліції завжди мав перехідний вимпел і солідну грошову винагороду.

Однак, як відомо, і на стару приходить проріха – Паші двічі довелося скуштувати зеківської баланди. Уперше його посадив сам заступник міністра внутрішніх справ. Прогулюючись у цивільному, він проходив поблизу Паші, який демонстрував гультіпакам свою високу майстерність. Біда заступника міністра виявилась у тому, що він ніколи не чув про Пашу, тож потрапив йому на гачок, як і чимало інших перехожих. Паша повільними рухами переставляв наперстки, під одним з яких мала бути горошина. Підставні люди вказували явно не на ті наперстки, і високий міліцейський чин зопалу тицьнув пальцем на той наперсток, що стояв праворуч. Звичайно, Паша вдав, ніби він дуже засмучений, і буквально втиснув до кишені міліціонера двадцять карбованців. Коли щасливий гравець зібрався піти далі, отут Паша і пригрозив йому ножичком: добродію, будь чесний – дай мені можливість відіграти програні гроші. І цього разу міліціонер в цивільному переможно вказав на наперсток, під яким, на його погляд, неодмінно мала бути горошинка. Однак її там не виявилось… Другу, п’яту і десяту партію заступник міністра програв, мов школяр. Лютий від поразки, він зник, а вже за півгодини на Пашу накинулося двоє десятків у цивільному, а ще через тиждень народний суд припаяв йому два роки у колонії суворого режиму.

У колонії Паша часу даремно не втрачав. Там він удосконалював свою майстерність, а заодно набув кілька нових професій, популярних у злочинному світі. Все це мало стати йому в нагоді у разі непередбачених ситуацій. Не встиг Паша насолодитися свободою після першого брежнєвського курорту, як загримів на повторний термін. Не витримали нерви – відлупцював таксиста. Перебуваючи цього разу вже у дорослій в’язниці, Паша закінчив школу гіпнозу у відомого екстрасенса, Данила Кошмаровського, який відбував свій термін за випадковий наїзд на пішохода. Аби учитель не плутався під ногами і не складав йому у майбутньому конкуренції та не плодив собі подібних, одного чудового вечора Паша так загіпнотизував його, що той, мов озвірілий, накинувся на озброєного охоронця. У того вибору не було, і він розстріляв Кошмаровського з автомата Калашникова. За це охоронць одержав подяку, грошову винагороду і додаткову відпустку.

На волю Паша вийшов із вищою кримінальною освітою за фахом: маґ-ілюзіоніст-гіпнотизер. До старих паханів і вуличної братії не повернувся. На цей час дехто з колишніх дружків тягнув лямку, а ті, що були на волі або перестрілялися або забули про існування Паші.

Нібито випадково, Паша познайомився з директором пересувного цирку, коли той стояв у черзі за яйцями. Саме до цієї черги підійшов Паша. Щиро вибачаючись, він звернувся не так до продавця, як до присутніх: чи можна йому купити три яйця, бо він дуже поспішає на поїзд. Хтось сказав, хай бере, і Паша, сплативши гроші за всі три, пильно придивившись до лотків, вибрав одне яйце. На очах у покупців він розбив його об картонний ящик. З яйця вилилась жовта рідина, і всі побачили, як Паша витягнув із неї мокру золоту обручку… Не зважаючи на перешіптування серед покупців, Паша повторив сцену з пошуками і розбиттям другого яйця. Під супровід захоплених вигуків видобув із жовтка коштовний перстень. За третім разом Паша збагатився на золотий ланцюжок.

– Шановні покупці! Мене терміново викликає директор магазину, можете розходитися! – вигукнула, вражена продавщиця, стікаючи потом. 

Люди невдоволено розбрелися, хто куди. Паша не поспішав. Він акуратно протирав свої трофеї носовичком.

До нього підійшов директор цирку.

– Молодий чоловіче, перепрошую за вторгнення у ваше приватне життя, однак маю до вас цікаву розмову, а точніше, пропозицію. Я розумію, усе, що ви тут продемонстрували – справа рук і ніякого шахрайства. Ви ілюзіоніст?

– Поки що ні, але сподіваюсь, що ним колись стану…

– Шановний, пропоную роботу в цирку. Оплата за вищою шкалою. По руках?

– Люблю, добродію, ділових людей. Згода, але без втручання у моє особисте життя.

Коли вони розходились, то побачили, як продавщиця лотка вибирала з упаковки яйця і розбивала одне за одним. Однак ніяких коштовностей у них не виявилось. Паша і директор цирку розсміялися і розійшлися у власних справах.

Завдяки неабияким здібностям Паші пересувний цирк невдовзі набув міжнародного статусу: його вистави мали честь відвідати королівські родини, президенти і генеральні секретарі.

З роками, перебуваючи у Києві на виступах, Паша довідався, що на черговій виставі має бути присутня донька президента Аліса разом з малолітньою дитиною. Ілюзіоніст зосередився на виставі, підготував окремі репризи, розпитавши, у якому ряду і на якому місці сидітимуть високоповажні глядачі.

Цей вечір був для Паші зоряним, він працював легко, красиво, весело. Навіть директор був у захопленні. Публіка буквально шаленіла від того, як її за носа водив знаменитий ілюзіоніст. Його засипали оплесками, квітами і закидали га­ма­н­цями. Паша завжди відзначав одну особливість характеру глядачів: їм най­більше подобалось, коли він “чистив” їхні кишені, руки від годинників, а шиї від ланцюжків. Звичайно, вершиною його майстерності була реприза, коли він позбавляв чоловіків трусів, а жінок – ліфчиків. І взагалі, директор намагався біль­шу частину вистави надати Паші, адже саме на ньому по суті тримався увесь цирк…

Як потім мені стало відомо, Паша жив не за рахунок роботи, а, перепрошую за каламбур, з підробітку на роботі. Коли він демонстрував свої фокуси з відбиранням особистих речей глядачів, то неодмінно повертав їхнім власникам. Але мимохідь прихоплював безповоротно деякі цінні речі – гаманці, обручки та інші дрібні коштовності. Їхні господарі могли спохопитися лише тоді, коли поверталися додому. Але кому ти поскаржишся, якщо не можеш із певністю довести, де саме тебе пограбували.

Не гребував Паша і документами – паспортами, посвідченнями, цінними паперами… Він мав надійних помічників, які через міськдовідку дізнавалися адреси володарів втрачених документів, пропонуючи викупити знахідки за значні винагороди.

Директор цирку здогадувався про Пашині витівки, однак мовчав, щоб не нашкодити самому собі – чи є такий дурень, що рубатиме сук, на якому сидить?

Того вечора капризна президентська онука чи не вперше за життя була задоволена розвагою на всі сто. Вона реготала до сліз, плескала у долоні, підскакувала, обіймала на радощах маму Алісу. Ілюзіоніст ніби випадково підходив до дівчинки і витягував із неї такі чудернацькі речі, що дівчина у захваті захлиналася від сміху. А потім Паша побудував програму навпаки – він буквально закидав президентську онуку неймовірними іграшками. І дарував, дарував, дарував…

У проміжку між репризами Аліса встигла передати Паші візитівку з кількома номерами телефонів, які були відомі лише її батькам, найближчим коханцям та ще, може,  самому Всевишньому.

– Папань! – сказала того вечора Аліса Дуриллові, – Візьму я Пашу Підкоритного до себе комерційним директором. У нього руки й голова золоті, а відтак він і нас щедро обдарує золотом, а може, навіть чимось коштовнішим...

А через три місяці Дурилло перевів Пашу до адміністрації президента,  наділивши його владою завідувача відділом скарг трудящих. Треба додати, що перебуваючи у цирку, Паша встиг заочно одержати диплом інституту культури.

За рік бурхливої діяльності Паша Підкоритний відвів потік скарг трудящих від президента до чиновників, на яких народ і скаржився. Таким макаром, він створив замкнуте коло, по якому безкінечно рухалися скарги й відписки, відписки і скарги.

Свого безпосереднього шефа – главу адміністрації, Паша люто зненавидів. Він сидів на роботі і з ранку до вечора марив посадою та кабінетом головного канцеляриста. Зрештою, Паші набридло чекати, коли під ним захитається крісло, і він вирішив прискорити історичну ходу подій: під час чергової вечірки зомбу­вав свого шефа, який у безтямі забрався на відчинене підвіконня третього повер­ху і полетів назустріч асфальту з останнім прощальним вигуком: “Я – президент!” 

Дурилло з люттю сплюнув: “Собаці собача смерть”.

За два дні після цього сталися ще дві події. Одна сумна – ховали главу адміністрації, і друга приємніша – Пашу призначили канцлером, себто головою адміністрації президента.

Паші вистачило лише кількох тижнів для того, щоб створити у Дурилла ілюзію його величності і переконати у тому, що він пануватиме вічно.

На новій посаді Паша почувався, як риба у воді. Він зрозумів, що найкращим способом його діяльності є інтриги, які він плів так само тонко, як це уміє робити павук. Якщо вже хтось потрапляв у його тенети, то без сторонньої допомоги вибратись з них не міг. А врятована жертва – це твоя власність, якою ти володієш безроздільно. Президентські кадри Паша тасував, мов карти. На цьому він процвітав і по суті керував державою, переконуючи Дурилла, ніби на пульті керуванння лежать його тверда рука, і все, що в ній діється, – заслуга саме його, а не того, хто стоїть за його спиною. Президент ледь встигав підписувати закони, укази, постанови, навіть не завдавши собі клопоту ознайомитись з їхнім змістом.

Україна продавалася з молотка. Її багатства перекочовували (звичайно, не за так) до рук російських, ізраїльських та американських пройдох-магнатів. Дурилло навіть не здогадувався, що він є президентом держави, від якої залишилася сама назва. А втім, його ця проблема не цікавила – він згоден був триматися за будь-яку посаду: губернатора, глави адміністрації президента, області, району, навіть голови сільради, аби не опинитися на нарах.

Отже, перед Пашею-канцеляристом відкрився широкий шлях до президентської влади. І він до неї мав би прийти, незважаючи на жодні перешкоди. Альтернативи не було: пан або пропав.

ЛЮДИ МИСТЕЦТВА

Люди мистецтва посідали особливе місце у житті мого господаря. Мистецтва як такого він не визнавав, сприймаючи його за вибрики Пегаса. Президент Дурилло аж ніяк не міг збагнути навіщо існує симфонічний оркестр, якщо його душу можуть задовольнити прості і такі рідні звуки балалайки, на якій він навчився наярювати заледве не з колиски. А весь оперний і естрадний спів міг замінити, нехай мені вибачать мої співродичі, непретензійним завивання своєї кралі, Дуськи, від чого мені частенько доводилося ховатися під канапою. Ба більше, вона навіть викрала у Акакія президентський бланк, на якому власноруч вивела Указ з печаткою і реєстраційним номером про присвоєння їй звання народної артистки України. Щоправда, крім мене і ненависної мені кицьки Анфіси ніхто інший так і не удостоївся честі побачити вищезгаданий документ.

При всьому тому, пан президент дозволяв собі розкіш бути присутнім у театральному ложі вкупі з першою леді держави. Звичайно ж, і за моєю участю – біля їхніх вельможних ніг. Того вимагав Протокол, хоч би як противилась душа. Знали б ви, яким тортурам піддавала себе президентська родина, перебуваючи у храмі мистецтв!

Як завжди, у цьому випадку рятувала винахідливість глави канцелярії Паші Підкоритного, – цього вічного двигуна дурисвітства. Знаючи тваринні уподо­бання свого шефа, він завчасно і запопадливо укладав до рук президента ігра­шку китайського виробництва на кшталт тетріса. Той із суворим виразом на неандертальському обличчі натхненно бився з віртуальними ворогами, щоразу здобуваючи такі важливі і своєчасні перемоги. Президент часом виколисував у собі думку: чи не звернутися йому від імені міністра оборони до міжнародної спільноти з клопотанням щодо присвоєння йому звання генералісимуса? Тим паче, що ним вже понад півстоліття не удостоювався жоден діяч на планеті Земля. Єдине, що утримувало президента від рішучого кроку: завдяки канцлеру Паші всі ігри на тетрісі мали налаштованість на нульовий рівень, тобто на розумово відсталих дітей-олігофренів.

Президентша час від часу відкладала на бік свою електронну книжку з любовними романами найдешевшого московського розливу, і разом зі своїм касатиком аристократично поплескувала, не розуміючи за що, акторам або співакам.

Півгодини нашого перебування у Храмі мистецтв було достатньо для того, аби задовольнити гордість присутніх, яка, як правило, підбиралась з числа обслуговуючого персоналу, а відтак і покидала залу хвилин за п’ять після нашого візиту ввічливості.

Звичайно, найбільше президент злився на головного консультанта з питань культури та мистецтва, Вальдемара Задунайського.

– Послухай ти, гондоне дирявий, нахрена мені здалися оці ідіотські витребеньки – всілякі концерти та прем’єри? Нехай, бля, їх дивиться міністр культури, Хряк, – у нього нерви міцні: як-не-як десять років відпрацював начальником тюряги для особливо небезпечних злочинців.

– Пане президенте! – виправдовувався головний консультант. – Мистецтво вимагає жертв… Ви вже перетерпіть, бо що завтра скаже іноземна преса…

– Вальдемаре, чи не можеш ти, бля, наступного разу замість мене посадити у крісло двійника? Тільки не так, як минулого разу – коли ми з вождем племені кокуа бенкетували на дачі, а ти в той самий час послав трьох моїх двійників на різні заходи, що одразу ж і висміяли місцеві та зарубіжні перодряпи. А втім, Вальдемаре, що там у тебе?

– Пане президенте, чи не підписали б ви оцей невеличкий списочок на звання заслужених і народних артистів? Мене їхні родичі і протеже просто розтерзали…

Президент уважно читає.

– Во, бля! Нічого собі. За що оцьому гундосому гумористові Задери­хвостець­кому звання народного? Він навіть не наш громадянин!

– Вельмишановний Акакію Фортуновичу, треба. Ми частенько запрошуємо його під час виборів до нашої країни, або ж на урядові вечори. І, знаєте, люди сміються.

– А ти знаєш, бля, з чого сміються? З того, що із 33 літер абетки він вимовляє шість чи сім. Я сам всираюся від його виступів… Особливо, коли він  присідає, наче хоче пукнути... А втім, хрін з ним, чи мені паперу шкода. І не таким засранцям героя давав. Хоча з тим самим успіхом їх, бля, можна було посадити на довічне ув’язнення. До того ж, нашій публіці хоч палець покажи – реготатиме до ригачки. Вальдемаре, це правда, що на сусідніх гумористів і бальзамованих співачок ходять лише торговці троєщинського ринку?

– Та ще святошинського… Якби ви знали, пане президенте, за які шалені гроші…

– Вальдемаре, ти хоч заради реклами запроси до Києва Поваротті….

– Боюсь, пане президенте, квитки не розійдуться… Не та публіка…

– А ти, бля, зроби вінеґрет – перемішай його виступ з Аллочкою Совою і Вєркою Смердючкою.

– О, це ідея! Буде зроблено, пане президенте!

НАРАДА МОНСТРІВ

Одного вечора Дурилло терміново зібрав на дачі “гуманоїдів” – так він називав керівників гуманітаріїв.

– Панове! Як вам відомо, я не люблю довгих передмов – я академій не кінчав, хоча й маю з десяток почесних докторських звань. Мені, бля, набридло вислуховувати нарікання, ніби ми давно вже сплели постоли свободі слова. Я розумію, у янків-манків економіка сама собою працює, і їм можна з ранку до вечора молоти язиками на відміну від нас, яким, як тому Прометею, доводиться штовхати її нагору, щоб вона назавтра знову скотилася на голову. Що ми можемо вчинити таке, аби нас не батькували перед світом? Послухаймо міністра інформації. Холуйко, що ти на це скажеш?

– Пане президенте! З того часу, як ви висловили мені високе довір’я очолити, як ви полюбляєте жартувати, міністерство інформації імені Геббельса, я тільки тим і переймався, що думав, як подолати округлену вами проблему. І ось сьогодні хочу запропонувати свою скромну ідею, при цьому жертвуючи власною посадою, хоча сподіваюсь, ви її чимось компенсуєте… Пропоную увесь наш інформаційний простір подарувати північному сусідові у довічне користування. Власну свободу слова він уже приборкав, а з нашою йому не доведеться навіть мізків сушити. Таким чином, ми одним махом убиваємо кількох зайців. Перший – скидаємо із себе повну відповідальність за інформаційну політику. Другий – усю державу русифікуємо і українська мова залишиться на задвірках держави. Третій – світ узагалі забуде про наше існування.

– А як же, я, Холуйку, спілкуватимусь з народом? – засумнівався Дурилло.

– До речі, на цю тему, Акакію Фортуновичу, я про вас пригадав анекдот…

   – Цікаво, цікаво…

– Якось ви викликаєте до себе міністра статистики Рахубу і запитуєте: “Шановний, а скільки у моєму господарстві населення?” Він бере рахівницю, а потім доповідає: “500 мільйонів, пане президенте!” – “Бути такого не може!” – кажете ви” – “ Ні, я не помилився – 500 мільйонів.Разом з баранами”.

– Дякую, Холуйку, хоч ти мене чимось втішив, а то ніде про себе у світі доброго слова не почуєш… Щодо твоєї пропозиції то це треба обмізкувати, тим паче, що ти пресою охопив майже усі верстви населення. Гадаю, брати з вдячністю приймуть такі журнали, як: “Гомик”, “Комик”, “Алкаш”, “Повія”, “Похмілля”, “Сам собі коханець”, “Мат за матом”… Але, Холуйку, ти так і не дав мені відповіді, як я спілкуватимусь зі своїми баранами?

– Пане президенте! Дуже просто. З допомогою служби безпеки, міліції, податкової інспекції, а якщо дуже припече, то можна й через міністерство оборони…

– Гаразд, сідай Холуйку. Я хотів би почути думку міністра освіти пана Кадила. Що нового у твоєму темному царстві?

– Шановний пане президенте! Не таємниця, що наша школа відокремлена від держави, і це, я вважаю, найбільше ваше досягнення. Я також завжди стверджував: освіта – це ворог прогресу. Що більше учених, то швидше розвиватиметься наука і тим швидше загине цивілізація. Я пропоную запровадити освіту, що обпирається на теорію рака – рухатися задом наперед. Шкільну і вищу освіту необхідно наповнити спортивними й комп’ютерними іграми та розвагами, вивченням, пане президенте, вашої історичної біографії і ваших класичних творів.

– Сідай, Кадило! Ти як завжди маєш рацію. Хай своє слово скаже міністр культури.

Міністр культури, Макс Хряк, мав масивне обличчя з перефарбованим волоссям на чавунній голові – він мені нагадував двохсоткілограмового япон­ського борця сумо. Я весь час придивлявся до нього і ніколи не міг зрозуміти, де те місце, в якому могло палати вогнище культури. А ще я помітив, як колеги намагалися перебувати від нього подалі, аби він ненароком нікого не розчавив. Хряк мав непереборну звичку жувати: його кишені були нашпиговані кукурудз­зяними паличками, пластівцями, печивом, сухариками, цукерками, карамель­ками, жуйками. Якщо, траплялося, рот був порожній, усе одно він за звичкою щось пережовував, ремигав, як корова.

– Що я можу сказати, шановний Акакію Фортуновичу? Я повністю під­тримую свого колегу – міністра освіти, пана Гарріка Кадила. Культура – річ така ж небезпечна, як і освіта. Якщо, вибачте, усі стануть культурними й ввічливими, то порядним людям ніде буде навіть плюнути, нікого не пошлеш туди, де йому належить бути. На жаль, з культурою важко боротися – уже й театри, і кіностудії, і картинні галереї закривав, і самодіяльність розганяв, а вони, мов ящірки, відроджуються й відроджуються. На півдні й сході набагато легше – там культурі ніде подітися, її накрив п’яний вал і міцний російський мат… До речі, панове, усіх запрошую в суботу на шашлики. Культурно відпочинемо – анекдотів наслухаємось, нашу улюблену Вєрку Смердючку почуємо і стрибтизм побачимо…

– Хряче, маю до тебе одне запитання: щоб ти вчинив, якби котрийсь незалежний театр поставив про мене паскудну п’єску? Чи ти готовий до такого повороту подій?

   – Так точно, пане президенте. Я тут написав усе до найменших подробиць, але можу вам доповісти усно про план наших екстрених дій. Такий театр просто прогорить.

   – Ти вважаєш, що ніхто з лохів не піде на цей спектакль?

   – Чому ж, підуть. День підуть, а в театрі раптом погасне світло. От вони й розійдуться по домівках. На другий день підуть. А на подвір’ї повно міліції та військових із собаками й міношукачами – якийсь дурень зателефонував, нібито театр заміновано. На третій день прийдуть, а в цей час до театру з виттям сирен мчатимуть на виклик пожежні машини. А вчетверте ніхто вже не прийде. А театр тим часом прогорить. У нас, пане президенте, як співала колишня галичанка: “всьо чотко!”

Дурилло стомлено оглянув запрошених.

– Здається, усі гуманоїди виступили? Скажу відверто: я незадоволений вашими доповідями – усе поблизу та довкола, а конкретної роботи – ні на йоту. Якщо працюватимемо так і надалі, то у нас буйно розквітне опозиційна преса, література, глибоко пускатимуть коріння театри, кіно, а освіта й культура набиратимуть загрозливого характеру. Замість того, щоб ущільнювати кадри, ви з помпою відкриваєте усе нові й нові заклади. Кому, скажіть, потрібні ваші кадри, якщо фабрики – стоять, заводи – лежать, науково-дослідні інститути зачинені, дитсадочки й школи напівпорожні. А працівників ритуальної служби як завжди катастрофічно не вистачає… Люди тижнями, місяцями не можуть поховати рідних, а ви мені торочите про якусь там освіту і культуру!

ДИТБУДИНОК

Акакій по-школярськи читав листа, якого йому “на добраніч” підсунув канцлер Паша.

“Вельмишановний президенте!

Колектив сиротинця №5963 ласкаво запрошує Вас як одного із колишніх вихованців та найактивнішого творця сирітських будинків в Україні на святкування 100-річного ювілею нашого закладу…”

– А що, Дусь, може й, справді, поїхати? Там залишилась частка моєї буремної юності. Та й зайва реклама не зашкодить напередодні виборів. До речі, щоб не забути, мій монстр культури розповів класний анекдот: у паризькому музеї екскурсовод показує відвідувачам невеличкий скелет: “Це, панове, чи як їх там – сери, пери, мери, скелет Наполеона у дитинстві”. Після цього вони переходять до другої зали: “А ось тут, шановні, ви бачите скелет Наполеона по смерті.”

– Какашко, що тут смішного? Цікаво, де вони роздобули дитячий скелет Наполеона? Може б, і ти свій пошукав, поки собаки не рознесли? Треба вже зараз потурбуватися про музей твого імені.

Дуська взагалі не розуміє, що таке почуття гумору. Вона вважає, нібито сміються або дурні, або прості смертні. Мовляв, жодна тварина не сміється і від того у неї розуму не поменшало.

Нарешті, настав день, коли ми великою компанією вирушили літаком до історичного місця.

На фасаді дитбудинку сяяла позолочена табличка, що розповідала про перебування у цьому виховному закладі президента держави А. Ф. Дурилла. А в скверику стояв гранітний камінь з повідомленням про спорудження на цьому місці погруддя видатному політичному діячеві з однойменним прізвищем.

Директор дитбудинку, Венера Герасимівна, виявилася напрочуд милою і симпатичною жінкою. При знайомстві з першою особою держави вона кокетливо пролепетіла: “Пане президенте, вважайте мене більше жінкою, аніж дирек­тором” На що він відповів: “А ви мене більше мужчиною, ніж президентом”. А ще Венера Герасимівна згадала своє комсомольське минуле. Мовляв, на таких, як вона, тримався не лише український, а й усесоюзний комсомол.

Після взаємного обміну компліментами ми рушили оглядати навчальні класи та житлові помешкання дитбудинку. Це було настільки нудне видовище, яке могла витримати лише посадова особа, в обов’язки якої входили подібні екскурсії. Як на мої слабкі нерви, то вже краще подивитися бій двох кицьок чи в гіршому разі на те, як щоранку президентші Дусьці  роблять укол у дупу.

Директорка водила нас із кімнати до кімнати, і скрізь ми бачили різні портрети президента, як в отому анекдоті: це, дітки, наш кормчий у 13, а це він у 14, 15, 16 і 17 літ...

І звичайно ж, найсучасніший – то був не Дурилло, а принаймні роденівський Мислитель. Я знаю: саме за цей кривопис художник Плазнюк відхопив премію імені видатного фарбувальника парканів Мазила Квача.

І тут мій господар раптом затрясся, наче кінь на морозі, заметався, як тигр у клітці.

– Де у вас клозет?! – чи то спитав, чи то закричав Дурилло.

Зрозуміло, про пересувний клозет, що ним являла собою спецмашина, і яка волочилася слідом за президентом, де б він не був, годі було й мріяти, отож він, наче ошпарений, залетів до дитячої вбиральні. За мить ми почули таку громопо­дібну лайку, якій міг би позаздрити будь-який конюх 19 століття. Охоронці один поперед одного буквально втиснулися у клозет і вже за якусь мить вивели на люди свого президента, тримаючи його попід руки та, підсмикуючи на ходу надуті штани, аби вони не волочилися по долівці. Він не йшов, а пересувався, наче на лижах.

– Венеро Герасимівна, скільки днів ви не чистили клозет?

– Пане президент, клянусь, учора був чистий, як тарілочка…

– Такі громадські клозети я бачив хіба що в районних центрах. Погляньте, Венеро Герасимівна, вище кісточок…

– Акакію Фортуновичу, вибачте, розумієте… один туалет на весь дит­будинок… більше не буде. Зараз ми вас відмиємо… А потім повечеряємо… Так би мовити, пригадаємо наше минуле…

– Не дай Боже… Ну гаразд, всяке буває. Мені не звикати. Я з ранку до вечора у подібному лайні перебуваю.

Після доброї вечері на руках у дебелої тітоньки (до речі, майора служби без­пеки) я разом із почесною делегацією посів своє місце за сценою. За переднім столиком, вкритим червоною оксамитовою скатертиною, розмістилася президія у складі президента й керівника дитбудинку. Один за одним за трибуну ставали професійні про­мовці, які солодкими словами плели колективний  вінок на честь високого гостя.

Я з цікавістю спостерігав за тим, що діялось довкола. Нарешті, помітив, як мій хазяїн поліз рукою до кишені, очевидно, за носовичком, щоб утерти розпашіле обличчя після кількох чарок улюбленої “московської”. Він і сам здивувався, коли побачив у своїй руці засмажений пиріжок. Я знаю, звідки він з’явився у Акакія – то звичка, яка виробилась у нього ще з часів перебування у дитбудинку, коли вижити можна було лише завдяки умінню поцупити зайвий харч, якщо не на кухні, то у свого ближнього. Очевидно, спрацював інстинкт самозахисту…

Непомітним рухом, яким володіють хіба що шахраї-наперсточники, президент різко кинув пиріжок під стіл. На мій подив із боку публіки до столу кинулося кілька хлопчиків. Вони сплелися в один клубок і покотилися по підлозі, хоча пиріжок залишився лежати осторонь, ніби це не за нього точилася гостра боротьба.

Пиріжок підняла огрядна вихователька. Вона роззирнулася у різні боки: куди б його викинути, однак ящика для відходів не помітила, отож вона й кинула його собі у рота, пережовуючи, як корова, усіма внутрішніми органами.

Цього разу Акакій помітно нервував. Очевидно, після учорашнього запою, чи, може, від того, що не зовсім вдало розпочався цей вечір. Він знову поліз до кишені. У його руці я побачив кілька пігулок, які він непомітно кинув у рота, а вже потім поважно запив мінеральною водою. Вислуховуючи приємні промови, Акакій від скромності опустив очі на стіл. Але хвилин за п’ять він начебто прокинувся, ожив і почав збуджено водити очима по залі. Було зрозуміло, що публіка його не цікавила. Нарешті, очі Акакія цупко вп’ялися в очі Венери Герасимівни. Директорка перехопила погляд, і не забарилася відгукнутися на любовний поклик самого президента. За хвилину вони палко вдивлялися один в одного, і вже нічого не чули, нікого не бачили. Я здогадався: мій хазяїн замість заспокійливих пігулок випадково наковтався збуджуючої віагри. Колись я чув, як розповідав один охоронець: якщо віагру розчинити у воді і вилити під дерево, то за годину на ньому виросте сук.

 Незрозуміло куди, але зі столу раптом зникли руки Акакія і Венери. Зате трохи почервонілі обличчя вони повернулися до зали. Ось тут-то я й помітив, як рука президента і, відповідно, рука директорки опинилися один в одного між колінами. Де вони перебували ще, я не знаю, але саме тоді у залі й вибухнув сміх. Черговий промовець також винувато посміхнувся, хоча був упевнений, що нічого смішного він не виголошував.

Руки президента час від часу щось шукали під скатертиною, а в залі то стихав, то з новою силою наростав регіт… Разом з дітьми і вихователями щиро сміялися Акакій Фортунович і  Венера Герасимівна.

Нарешті, із зали виокремилась поважна жіночка і наблизилась до президент­ського столу, однак тієї ж митті дорогу їй перетнули з десяток охоронців. Президент владно махнув рукою – і охоронці автоматично зникли. Жіночка нахилилася до вух директорки і щось швидко прошепотіла. Та густо почервоніла і вже сама всім тілом подалася у бік президента, щось кажучи і йому. Той поважнішав, аристократично склав руки на стіл, кивнув головою і, нічтоже сумяшеся, продовжував слухати виступи.

Те, що сталося, я зрозумів тільки тоді, коли побував у залі, звідки побачив те, чого не могли помітити ні президент, ні господарка дитбудинку. Вони навіть не здогадувалися, що стіл від зали скатертина не прикривала. І все, що вони робили під столом руками, –  глядачам було видно, як на долонях…

Директорка не була б директоркою, якби не пройшла школу комсомолу. Одним порухом долоні вона стерла з лиця червону пляму, і спокійно звернулася до зали:

– Любі друзі! Вихованці та вихователі! Щойно у нас виникла ситуація, котра викликала у вас неоднозначну реакцію. Отож я змушена дещо пояснити. Як вам відомо, ми з президентом колишні вихованці цього закладу. У наш час серед дітей існувала надзвичайно популярна дитяча гра у “кішки-мишки”. От ми й вирішили її пригадати. Скажу більше: із Нового року до навчальної програми ми неодмінно уведемо народні ігри з ручками під столом. Я особисто прийматиму екзамен. А тепер слово надається видатному діячеві нашого часу президенту держави Акакію Фортуновичу Дуриллу.

Скажу вам відверто: я завжди боявся того моменту, коли промову виголо­шував мій хазяїн, – із ним постійно траплялися якісь казуси. Одного разу я був свідком, як президент виступав за трибуною на семінарі осіменіння корів. Він виголошував промову так палко, що незчувся, як руками взяв трибуну і почав ходити з нею по сцені, поки не полетів із нею в оркестрову яму. Дякувати Богові, що там перебували музики, які руками підхопили свого безталанного володаря.

З промови президента з’ясувалося, який він щасливий від перебування у стінах рідного закладу, де минула його піонерсько-комсомольська юність, і де він пригадав популярну народну гру у “кішки-мишки”, від якої одержали неабияку насолоду не тільки він з директором Венерою Герасимівною, а й усі присутні в залі.

Він говорив про те, що за час його відсутності у дитбудинку майже нічого не змінилося – тільки стіни стали біліші і каструлі на кухні чистіші та ще діти охайніше вдягнені. Вірю, сказав він на завершення, дітей тут годують краще, ніж у його час, коли працівники закладу обкрадали бідолашних сиріток... Він був упевнений у тому, що нинішнє покоління вихованців стане нормальними людьми, а не такими, як його ровесники. Наскільки відомо президентові, тільки він та Мишко Макуха досі не побували у в’язниці.

– Шановний Акакію Фортуновичу! – підвелася  з місця директорка, – Я маю неспростовні дані: Михайло Данилович Макуха нині перебуває за ґратами…

– От бачите, дітки, залишився лише я… А тепер про приємніше: на честь ювілею дитбудинку і мого приїзду сьогодні вам буде влаштована святкова вечеря і кожен з вихованців одержить пам’ятний подарунок. Отож наїдайтеся досхочу, бо невідомо, коли ще ми  з вами зустрінемось...

А тепер, друзі, про найважливіше. Сьогодні, точніше, щойно я підписав указ про надання вашому закладу статусу національного і присвоєння вашому директорці звання Героя України за те, що вона повністю викладається на роботі... Решті працівникам закладу буде роздано ордени й медалі.

Гучні оплески заглушили звуки гімну “Союз нєрушімий…”, який у кінобудці поставив вічно п’яний кіномеханік Федько Дратва. Звідки йому, бідоласі, було знати, що вже кілька літ існує нова держава з новим президентом і оновленим гімном?..

ОПЕРАЦІЯ “Д”

З ранку в адміністрації переполох. Усі бігають як глядачі кінотеатру під час пожежі – ніхто не може знайти виходу.

У президента – нібито інсульт, або, як мовиться у народі, – дах поїхав. Я сам бачив, як його уранці розбудила Дуська. Він раптом замахав руками і з його царствених вуст автоматичною чергою прогримів дванадцятиповерховий мат, котрий я чув хіба що поміж водіїв президентсь­кого автопарку. Вони чомусь дуже гордились умінням літературну мову замінювати ненормати­вною лек­сикою, виправдовуючись: мовляв, русскій без мата, як солдат без автомата. Можливо б, на цей звих президента ніхто не звернув особливої уваги, якби він не почав дертися на стелю і вити явно не по-собачому. Довелося терміново ви­кликати головного хірурга Фенька Різуна. Той виніс безапеляційний висновок; у президента стався інсульт через повну бездіяльність обох півкуль головного мозку, а відтак припинився процес провітрювання системи вентиляції.

– На трепанацію черепа! – дав владну вказівку Різун, і вже за кілька хвилин Дурилло лежав на операційному столі.

– Феньку! – звернулася до хірурга Дуська, яка вважала себе першим заступником президен­та, ба більше, оте – «перший» вона сприймала як «той, хто стоїть вище президента». – Або ти оде­ржиш звання народного лікаря, або, у кращому разі, ногою під зад. Вибирай!

Вибирати не доводилося – кому хочеться опинитися у напівзруйнованій районній лікарні, де після операції нічим зашити пацієнта, а відтак хірургу доводиться затискувати шви звичайними побутовими прищіпками.

Трепанацію черепа першої людини держави було здійснено за допомогою надсучасної япон­ської техніки, керованою суперкомп’ютером, тож досвідчені руки хірурга спокійно тримали не хірургічний скальпель, а улюблену кубинську цигарку у кишені білосніжного халату.

За кілька хвилин Фенько Дорматондович зібрав консиліум з числа високочолих хірургів-академіків. Одна-єдина звивина президента, що ще не всохла, була повністю паралізована, – констатував він свою коротку доповідь. Необхідно було прийняти екстрене рішення, однак ні­хто із світил не наважувався взяти на себе відповідальність.

В цей час ми з Дуською і кішкою Анфісою слухали усе, про що там мовилося із радіопри­ймача і стежили за всім, що діялося у хірургічному кабінеті, перебували за скляною перетин­кою.

– Гаразд, – сказав приреченим голосом головний хірург, – беру удар на себе. Лише одне про­хання, друзі: не забувайте мені носити передачі....

Дуська у розпачі затулила обличчя долонями, притискуючи нас ліктями до грудей, біля яких зашелестіли рахунки, що зберігалися мало не у всіх іноземних банках планети, окрім, звичайно, власних.

Невдовзі я побачив, як у відро полетіла президентська звивина.

–  Вибачте, але іншого виходу у мене не було, – сумно промимрив до Дуськи Фенько Різун, – готуйтесь до найгіршого... Тут медицина безсила...

Дуська з потоком сліз кинулась разом з нами до своєї кімнати і заходилася пакувати у валізи коштовні речі, приказуючи при цьому:

– Скільки разів я йому, дурню, казала не ламай голови над складними проблеми, а він, як завжди, не слухав – все намагався втиснути у щільний календар ще три дати – День жебрака, День безробітного та День боротьби з бідністю. От і вивихнув мізки.

На ранок Дуська зателефонувала хірургові Різуну.

– Як справи?

– Які можуть бути справи, якщо переді мною живий труп з тією різницею, що в ньому лишилося трохи температури, а в животі щось підозріло булькоче. Якби не воляче серце, то ми вже давно б розпрощалися з нашим дорогим президентом...

Пізно увечері ми полягали спати. Дуська вимкнула світло. Чи не вперше ми з Анфісою не проявляли один до одного найменшої агресії чи нетерпіння. Ситуація складалася не на нашу ко­ристь, хоча, зрештою, смерть президента могла більше відбитися на долі кішки Анфіси, оскіль­ки вона належала дружині, а я самому президентові. За всіма приписами я мав би перейти у роз­порядження нового президента за інвентаризаційним номером 3472/951.

Річ у тім, що ми, собаки, є неодмінним атрибутом верховної влади. Я міг би вам годинами розповідати про зв’язок нашого брата із владоможцями, відлік якого почався із незапам’ятних часів. Всюдисущі археологи довели це як незаперечний факт, відкривши у царських гробницях Єгипетських пірамід мумії чотириногих Сірків, Бобиків та Рябків.

А візьміть, до прикладу, Черчілля, Рузвельта, Ейзенхауера, де Голя, зрештою, Клінтона... Сотні фотокарток, ти­сячі кілометрів кіноплівки фіксували прихильність президентів до чотириногих друзів. Щоправда, я ніяк не можу пригадати, чи мав товариш Сталін, хоча б якогось там цуцика? Про це історія за­мовчує, набравши у рота води. А втім, кажуть, він і сам був доброю со… перепрошую, твари­ною. Тим паче, що йому не потрібно було боротися за місце під сонцем.

Отже, політологи незаперечно довели, нібито така дружба розм’якшує душі багатьох вибор­ців, яких приваблюють людські якості їхніх поводирів, адже тварини і діти – це те, що стоїть поза політикою. Хоча, як доводять журналісти, дехто з тих президентів після оперативних зйомок із песиком ладен був загилити „свого друга” якнайдалі від себе, а після погладжування по го­лівці годинами відмивав свої тендітні руки шампунем.

Тієї важкої ночі я прокинувся від того, що до нашої спальні прочинилися двері і несподівано увімкнулося світло.

– Какашко, – ти?! Вигукнула не своїм голосом Дуська і схопилася за те місце, де мало бути серце. – Чи не сон, бува, привидився?

– Я, і ще раз я! Ви тут, бля, боки вилежуєте, а я щойно ледь у морозильнику  не замерз! Я їм, курвам, встав­лю мізки в одне місце!

– Какію, заспокойся! Тобі не можна. Знаєш, а я тебе вже поховала...

– Допоки я помру, я їх, блядєй, усіх переховаю! – вигукував Дурилло, хукаючи на приморо­жені руки. – Можеш, Дусь, собі уявити: мене запхали до холодильника. Добре, що він серед ночі вийшов з ладу, а в моїй кишені випадково опинився мобільник. Якби я не викликав охоронця, то ви б сьогодні пиріжки пекли... Я їм, бля, покажу!

– Какію, – пригорнула до себе Дурилла Дуська, – але ж я на власні очі бачила, як Різун з твого черепка видалив останню звивину! Моя Анфіса так і кинулась услід за нею...

– Ну й хер з нею, тією звивиною! На дідька вона мені здалася? Чи у мене немає мініс­трів, помічників, радників, консультантів, губернаторів? Буду я тратити свій порох на різні дрі­бниці. Держава, як човен у морі, рано чи пізно дістанеться якогось берега.

А втім, досить філософії. Роблю офіційну заяву: іду на третій прези­дент­ський термін!

– Але ж, какашко, хто тобі цього разу повірить? Ти за перший термін стільки дров наламав... Кажуть, Чингізхан укупі з Гітлером тобі у підметки не йдуть.

– Я президентських академій не проходив. Учуся заочно. А лохи ще зачекають трохи! Ба­чиш, Дусь, я вже, як Пушкін, римую. Кому не подобається, можуть поміняти мене на Буша чи на того, хто їм більше до смаку. Дамо на виборах кожному бивню по двадцять гривень у зуби і, побачиш, по­біжать голосувати за мене, як на пожежу! А там ще й Андрюша Рудий допоможе – його комуністи-пердуни з гробів устануть, щоб задушити неньку Україну. Не забувай, Дусь, у мене підпільний квиток №2 від компартії Росії.

–  А чому не один?

– Незручно свого колегу відштовхувати – як-не-як у нього кормушка більша, як у мене, хо­ча ми й граємо на одну руку...

– Акакію Фортуновичу, ти себе принижуєш! – підвищила голос Дуська. – Чи ти забув, що тебе нацмени СНД призначили президентом усіх президентів?

– Якщо я, Дусь, щось і забуваю, то мені мій північний хазяїн нагадує, смикаючи щодня, за яйця, як маріонетку. Та ще колега-сябро люто заздрить моїй віртуальній посаді. Коли ми, бля, з ним зустрічаємось за столом, то він так і норовить плюнути мені у стакан з горілкою. Гадає, ніби я не знаю, що він народився через задній прохід…

– Як, какашко, робили, так і народився.

– Та він свою країну розвалив ще більше, ніж я! Як тільки збираємось на самміт, то цей дурень з божевільними очима завжди циганить цигарку. Я сам бачив, як він бички підбирав. А одного разу дивлюсь через вікно, а він у контейнері із сміттям риється. Мабуть щастя,  шукає...

– Так, какашко, весела компанія у вас підібралася. Розумному між вами нічого робити. Хі-хі, жартую. Мудрий був один писака, коли казав: за руки візьмемось, братки, щоб не пропасти по одинці, чи щось таке у цьому напрямку. Тьху! Що це ми з тобою про політику та про політику. Хай нею переймаються ті, кому вона болить, а нам і без того турбот повен рот. Як ти, какашко, почуваєшся?

– Знаєш, Дусь, значно краще ніж до операції. Така полегкість у голові. Суцільна черевно-мозкова порожнина. Відчуваю, ніби порозумнішав – ніяких тобі проблем. Доведеться йти на третій термін. Гуси, кажуть, врятували Рим, а я порятую Україну! Навіть у в’язниці про­довжують термін перебування, а у нас – хіба гірше? Я згоден навіть на вишку! Тобто, до кінця життя! Мої друзі-азіати як повсідалися на трон, то їх лопатою, як лайно, не вигребеш... І у кож­ного, виявляється, або царський або фараонівський родовід, хоча насправді вихідці із останніх жебраків. Послухай, Дусь, може й, мені вигадати якусь легенду ніби я з давнього княжого роду. Напри­клад, веду свій початок від Ярослава Мудрого?

– Знаєш, какашко, якось воно не звучить „Дурило” і „Мудрий”. Ліпше візьми за родича Па­вла Полуботка. До речі, якщо колись тебе притиснуть: де взяв гроші, то буде на кого зіпхну­ти, мовляв, дісталися у спадок від прадідуся Полуботка...

– Та не сміши людей, Дусь! У порівнянні з нами отой Полуботко – жебрак! Це йому треба від нас чекати на спадщину...

– Краще вже, какію, злигатися з Богданом Хмельницьким. Між вами більше спільного, ніж із князями і Полуботком. Він віддав Україну Росії і ти її майже всю продав... Кажуть, він, як і ти, полюбляв горілочку... А може, ще й дівчаток? Га?

– Куди мені, Дусь, до дівчаток, якщо у мене де початок, там і кінець...

– Справді, візьми Хмельницького, бо Калнишевського твій конкурент уже приватизував... А в тім, зателефонуй завтра міністру юстиції Писарчуку, то він тобі видасть довідку, ніби ти син самого Творця.

– Лягаймо. Дусь, спати, бо у мене щось з головою негаразд...

–  Може лікаря викликати?

– Не треба. То все через дурного Різуна. Він хотів зекономити на мені кілька клепок, тож з’єднав черепну коробку звичайними цвяхами. У нього, бачте, батько був столяром. Я йому завтра, бля, покажу, де раки зимують!

ВИХІД У ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

– Дусь, ти бажаєш прогулятися до Венеції чи Колумбії – там, кажуть, такі ринки коштовностей – пальчики оближеш? Можеш прихопити Анфісу із Алісою. Вони будуть без ума… У мене термінова справа – потрібен повний вакуум… Це справа життя і нашого майбутнього.

Умовляти дружину президента двічі не довелось. Коли мова заходила про їхнє майбутнє, вона  була чоловікові ідеальним попутником.

– Гаразд, лечу, тільки будь обережний. Не забувай, скільки мільйонів смердів чекають на твоє зображення у чорній рамці. До речі, може, й Ангел із нами полетить?

– Ангел залишиться зі мною. Він мені стане у пригоді. Я з ним почуваюся безпечніше, ніж з армією охоронців. Ти ж знаєш – він мій талісман.

Звичайно, я невимовно зрадів, коли почув, що матиму можливість хоч кілька днів відпочити без дідькової пари. Вони, наче дві кішки, люто ненавиділи мене за мою гоноровість, що виражалася у тім, що я ігнорував будь-які їхні претензії до мене. Колись Дуська зі злості кричала: “Ти бачиш, який нахаба! Таке враження, ніби не Акакій, а він президент!”

Я до болю у голові намагався розгадати намір свого хазяїна, але весь мій собачий розум результатів не дав. Довелося до ранку приспати свою цікавість, хоча сон мені дався важко, позаяк подружжя, як пара вгодованих кабанів, хропіла, чвакала, хрюкала, гикала, верещала, завивала, громоподібно випуска­ючи гази. Якби раптом у кімнаті опинився випадковий перехожий, він міг подумати, ніби опинився на фермі з відгодівлі свиней.

Коли я прокинувся, більша частина подружньої пари вже від’єдналася. Очевидно, Дуська летіла у літаку, повчаючи пілотів, як краще керувати лайнером. Колись я чув, як вона розпікала командира повітряного корабля за те, що літак кидало з боку у бік і він час від часу провалювався у безвість Тоді командир пояснив, нібито у всьому винні повітряні ями. “То чому ті ями ніхто не закопав?!” – гнівно кричала президентша.

Не сумувала без діла й донька Аліса, яка зазвичай квасила пику неугодному охоронцеві за його неоптимістичний настрій. Хочу застерегти усіх, хто заздрить тим, кому випала висока честь бути у прислузі президента Дурилла: більшого рабства у світі не буває. Лише за кілька років мого перебування застрелилися, повісилися, отруїлися, стали інвалідами усіх груп, зникли безвісти десятки, а то й сотні людей. Це було щось схоже на удосконалене середньовіччя. Недаремно піддані президента його оточення називають не інакше як Бермудський трикутник.

Того ранку, на мій подив, президента не бальзамували гримери, не вкладали зачіску перукарі, не наряджали стилісти, не працювали іміджмейкери, і прочая, прочая. Мені здалося, що президент був невимовно задоволений своїм виглядом, якого він набув після сну – розкуйовджені залишки волосся, зморшкувате обличчя зі слідами вчорашнього двобою із зеленим змієм у колі канцлера Паші та спікера Альфонса Кнура, який мав здатність засинати за столом головою у тарілку. Я завжди побоювався, аби у тарілці не виявилось якоїсь рідини, бо тоді б наш славний законотворчий орган позбувся ще одного високопоставленого члена.

Телефонним дзвінком мій хазяїн попередив канцлера Пашу, аби його навуходоносори не виявляли зацікавленості до місця його перебування. “Мене немає взагалі!”

Ми сіли у  звичайний  горбатий “запорожець” і здивований особистий водій рушив за межі президентської дачі з роззявленим ротом, оскільки ніяк не наважувався запитати про такі разючі зміни. Цього разу нашу машину ніхто не супроводжував, тож ми бачили через звичайне скло зовсім інші обличчя громадян – напівбайдужі, напівстомлені, напівголодні, напівпринижені, напівукраїнські, у багатьох, з яких залишилися самі прізвища.

Машина зупинилася, як я здогадався, поблизу Контрактової площі. Ми із президентом вийшли з авто. Упізнати Акакія міг тільки я, та й то по запаху, оскільки ще в машині він приліпив собі вуса і почепив затемнені окуляри.

– Васю, я тебе викличу мобілкою! – попередив Акакій водія, і наказав чекати у якомусь провулку, взявши слово, що той нікому – ані слова.

Я біг поряд із хазяїном на короткому повідку й озирався врізнобіч. Мені здалося, нібито я потрапив у чорнобіле кіно – настільки сіра реальність відрізнялась від життя за президентським колом. Під пивним кіоском посеред власної калюжі лежав громадянин держави з розстібнутою ширінкою і червоним носом. Акакій смикнув мене за поводок, мовляв, не звертай уваги, і я був колись  у такій позі. Тим часом, нам назустріч перла навантажену до неба кравчучку здоровенна  тітка, уся обвішана клунками.

– Гей, старий хряче, підкажи-но, де тут Житній ринок? Водиш собачку, як пришелепувата дамочка. Краще допоможи піднести оці клунки! Бачиш кравчучка не витримує, а дуровозів цей дебіл ще не виготовляє! Не бійся, заплачу два рублі, бо пика у тебе така пожована, наче три дні не похмелявся.

Важко дихаючи, вона кинула Акакію торби. Той з гарячу ухопив їх, однак вони потягли його вбік. І враз Акакій пригадав, що за останні роки ваги більше, ніж було у чарці, він не піднімав.

Не встигли ми відійти, як почули благаючий голос юного жебрака:

– Дядечку дорогесенький, дайте хоч копієчку! – смикав за руку президента його майбутній виборець. Акакій поліз до кишені і знайшов у ній копієчку. Він простяг її циганчукові.

– Шоб ти, жлоб, сам жив на цю копієчку! – заверещав хлопчик. – Чи ти, дурню, не розумієш – нині на копієчку не купиш навіть гондон, щоб не плодити таких вилупків, як ти!

Акакій зніяковів, оскільки довкола збиралися люди. Цього разу він заліз до бічної кишені і вийняв гаманець. Не зазираючи в середину, висмикнув якусь купюру і втиснув  до рук калічки. Той утупив очі в зелену асигнацію – зірвався з місця, хоча за хвилину до цього ледь переставляв скалічені ніжки, і кинувся тікати світ за очі. Раптом хлопчик зупинився, приклав собі пальця до скроні і покрутив, мовляв, ох і дурень же ти, дядечку!

Я здогадався, то була валюта вартістю не менша, як у сто доларів.

Неподалік від нас стояло кілька хлопців – очевидно, студенти або петеушники. Весело перемовляючись, вони потягували дешеві цигарки, від диму яких перехожим виїдало очі.

– Сергію, ти чув, що у нашого президента є донька?

– Та є. Мій сусіда казав, ніби бачив її.

– Ну і як?

– Каже, страшніша ніж атомна війна, із писклявим голосом і така ж дурна, як її татусь. Вона нібито комусь заявила: тільки красуні їздять у “мерсах”, а всі інші – у трамваях…

– Чи то правда, Сергію, ніби за те, хто її трахне, вона дає мільйон?

– Попалася б вона мені в руки, я б на ній  не менше двадцяти мільйонів заробив…

– Мандавошок… Ха-ха!

– Ангеле, ходімо звідси, бо я не витримаю… Чого тільки не вигадає цей пришелепуватий народ…

– Слишь, ти, старий пердун, може скинемось по рублю на чекушку? – дихнув на нас перегаром здоровань, хапаючи президента за плече руками-обценьками.

– Не чіпай мене брудними руками, бо зараз викличу охорону! – вигукнув Акакій, але тут же осікся.

– А, так ти, підарасе, ще й викобелюєшся?! Став сто грам, а то в морду дам!

Акакій зблід, почав смикатися у руках здорованя – ніде жодного міліціонера-бобика. Кричи не кричи  – задушить тебе, як курча…

У мого хазяїна не було іншого виходу, як знову витягти з гаманця зелений папірець, і заткнути ним рота здорованя, який роззявив його для чергової тиради.

– О, та ти, я бачу, крутий! Нічого собі мужик! Тобі ж ціни немає! Дай поцілую!

Але Акакію було не до поцілунків – ми поспішали до  автобусної станції.

Невдовзі ми сіли у приміський автобус, який наскрізь пропах людським і свинячим потом, городиною і ще чимось паскудним, чого я не міг відгадати. Над нами роєм літали великі чорнобильські мухи, нахабно зазираючи у рота, та цивілізовані оси, а під сидіннями щось хрумкали миші і безбоязно бігали відгодовані таргани. Але цього, крім нас, не помічав ніхто.

Поки автобус петляв міськими вуличками та провулками, незнайомі пасажири встигли перезнайомитися, ведучи зазвичай кожен свою розмову. Дівчина з хлопцем про наступну зустріч десь на березі річки, подалі від людського ока і світла; пенсіонери про низьку пенсію, на яку не втримаєш навіть кота, жінки про чоловіків-алкоголіків, від яких користі як від тарганів.

Дехто проклинав ціни, що повзуть угору день у день. Діди згадували молодість і той час, коли вони були ще козаками і любили баб…

Поряд вели мову двоє – чоловік і жінка. Певно, що сусіди, бо називали одне одного на ти.

– Як ти гадаєш, Катю, чи довго ще президент правитиме нами?

– Поки не здохне!

– А я думаю, поки ми не видохнемо!

– Так це ж ти, Петре, за нього голосував! Ще й кричав на все село, що цей буде кращий за попереднього. Я-то пам’ятаю!

– Думав, цей  кращий буде, а виявилося, обоє рябоє… Недаремно кажуть: у темряві усі коти чорні.

– А як ти, Петре, гадаєш, чи багато у Дурилла грошей?

– Мабуть, на три вози вилами не навантажиш.

– Петре, у мого знайомого товариш служить у Дурилла кухарем, то він нібито розповідав, як з одеського порту щодня у невідомому напрямку відправляють підводним човном контейнер із коштовностями.

– Усе це, Катю, вигадки. Де він стільки коштовностей візьме – у тебе чи в мене?

– Е, не кажи, Петре! У нас йому брати не треба, що ти з голого здереш? Йому наші олігархи й губернатори принесуть, скільки треба. А він їм – дозвіл: то на ділянку землі, то на завезення чи на вивезення товару із-за бугра, комусь гарну посаду, а когось і з тюряги витягне. Не президент, а  торгаш.

– Катю, і як таке руде мишеня прокралося до влади ?

– Дак комуністи привели й посадили. Як Лєніна більшовики.

– Ну ти, Катю, не дуже при на комуністів, бо і я в них колись побував… Дивно, чого мене вони не поставили президентом?

– Бо ти, Петре, ще дурніший, ніж Дурилло!

– І чим я дурніший?

– А тим, що не вмієш красти.

– Я – не вмію красти? Не бреши!

– Може, й умієш, але не здатний поділитися. Чи ти мені щось приніс додому?

– Чому я тобі повинен нести? Хто ти така?

– Сусідка.

– Ну й що, що сусідка. Яка мені від тебе користь?

– Приніс би ти мені, до прикладу, силосу, а я тобі молочка з ферми… Все одно воно не наше. А от Дурилло не такий уже й дурний. І собі має й інших підгодовує. Тож і поганятиме нами, допоки ми тягнемо розбитого воза.

– Катю, чи в нас опозиції немає? Може б, вона відтягла його від корита!

– Я так думаю, справжня опозиція – це ми з тобою, а та що довкола президента… Вона бореться між собою за право бути в опозиції. Але наш Дурилло сам визначає, хто його ворог, а хто – друг.

– Ну й хто є ху? – як казав Мишко Горбачов.

– Попереду, як завжди, комуністи. Вони скрізь встигають побувати водночас: і в опозиції, і при владі. Як їх послухати, наче не вони знищили десятки мільйонів людей, а пришельці з космосу. Я тобі таке скажу, Петре: допоки будуть комуністи, доти при владі будуть і дурилли.

– А мені, Катю, один комуніст по секрету сказав, ніби росіяни відкопали космічний камінь, із якого виготовлять такий апарат, яким з космічної висоти знищать усі американські та китайські атомні бомби. І тоді, каже, заживемо як у бога за пазухою.

– А може, Петре, у чорта під п’ятою? Я так думаю своїми мізками: якби це сталося, то від Москви до самих американських окраїн розкинувся б суцільний комуністичний табір з усіма його принадами – колючим дротом, одним телевізійним каналом і радіопрограмою, царем із правом наслідування престолу й одним рівнем життя: 100 грамів хліба на день, 200 грамів цукру на місяць і пару чобіт на п’ять років.

– Ну, ти, Катю, й намалювала картинку. Аж мороз по шкурі пробіг …

– А як я можу її не уявляти, якщо у нашому, Коваленківському роді, до сотні чоловік стали жертвами партії Лєніна-Сталіна-Хрущова-Брєжнєва-Черненка-Андропова-Горбачова. І зараз ми, Петре, потерпаємо, бо наш так званий президент ні риба ні м’ясо.

– Ходять чутки, Катю, ніби нашому Дуриллові видали залишок мізків. Чи це правда?

– Якщо у нього немає ні стиду, ні сорому, ні совісті, то навіщо йому здалися мізки? Та й у нашого народу його дедалі менше… Оце недавно питаю свою куму: “Ти збираєшся голосувати на виборах президента?” А вона мені: “Жду не діждуся!” – „Галюсю, кажу їй, але ж минулого разу тебе на вибори не можна було затягти навіть налигачем?” – “А зараз, каже, піду! Проголосую хоч би за самого чорта, аби 10 рублів дали!”

– А я, Катю, після останніх виборів запитав одного знайомого, чому він голосував за Дурилла? А він мені відповідає, мовляв, я злодій і він злодій, я дурень і він дурень. То за кого я, каже, голосуватиму? Тільки розумні можуть вибрати розумного президента. А в нас розумних – раз, два – і нема. Отож нами ще довго правитимуть дурилли… Цікаво, Катю, що вони робитимуть, коли весь народ угроблять?

– Пожиратимуть одне одного…

– Ну, поїдять, а далі?

– А далі – продадуть нашу землю таким самим торгашам – і втечуть до Америки чи Канади, аж поки й там усе розвалять до останнього каменя…

– Мій син, Катю, вчиться у шевченківському університеті, то він каже, що у нашої влади синдром дурного рака: поїдаючи людину, він знищує і себе.

Бачили б ви мого хазяїна! Блідий, закам’янілий – це була копія мумії царя Тутатханона. Він, наївний, гадав, ніби про нього ніхто нічого не знає. А воно, виявляється, чутки просочується, як вода крізь бетон.

Акакій хрипким голосом попросив водія зупинитися навпроти лісової просіки. Ми вибралися на свіже повітря і попростували лісом. Хоч день був сонячний, але у лісі я почувався не досить комфортно – лякала невідомість і беззахисність. Однак Акакія це не зупинило – його щось нестримно тягло до означеної мети. Я досі не міг змиритися з думкою про те, що мені невідомо, яка така сила змусила президента вибратися у паралельні світи.

За півгодини ми почули у лісі звуки, схожі на ті, коли рубають і пиляють дерева. Так, то були лісники. Вони наводили санітарний лад у власному господарстві – вирубували пересохлі дерева, пиляли їх і штабелями складали поблизу просіки.

– Гей мужик! Заходь до нас, гостем будеш! – запросили нас господарі лісу. – Може, маєш закурити?

Дурилло наче у воду дивився. Він устиг купити на автовокзалі пляшку горілки й пару пачок цигарок – ще з юнацького життя знав: ці речі можуть зіграти не останню роль у його житті. Коли був у дитбудинку, то часто із шпаною зупиняли випадкових перехожих, як правило, підлітків або літніх чоловіків, і настирливо вимагали грошей, горілки, або цигарок. Бідолашний був той, у кого не виявилось ні першого, ні другого, ні третього… Йому такої бубни давали, що опісля чергова жертва місяцями боялася показатися на вулицю. А якщо вже й виходила, то обов’язково мала у кишені цигарки або дрібненькі гроші. Поки шпана ділила здобич, жертва могла відбігти на безпечну відстань.

– За твоє здоров’я, добрий чоловіче! Будьмо!

– І за ваше! – відповів президент.

Його душу зігріли сто грамів і оті теплі слова “добрий чоловіче”. З таким щирим зверненням до нього давно не зверталися не те, що підлеглі, а навіть рідня.

– То ти, дядьку, із столиці? – поцікавився рудий лісник.

– Так, із Подолу. Як ви тут живете?

– Хіба ми живемо – скніємо. То ви там у столиці живете, бачиш, “Мальборо” курите… У нас сучки та болото. Недаремно нас сучкогризами прозивають. Ти, чоловіче добрий, не знаєш, коли там влада поміняється? Чи скоро вже дідько Дурилла забере?

 – А чим вона вам, хлопці, ця влада, не подобається, що ви її сварите? Вона є такою, як є, а може бути гіршою…

– Гіршим може бути тільки пекло. А чому, дядьку, цей президент нічого не робить?

– Бо йому працювати не дають …

– Хто не дає – покажи, то ми йому такої бубни дамо – ще й коліном під зад!

– Парламент – раз! Америка – два! Області – три. Райони – чотири. Міста й села – п’ять. А президент вам не бог. У нього грошей – катма. Прав – нема. Надійних виконавців – нема…

– І розуму нема, недаремно Дуриллом назвали… До речі, дядьку, хто ти будеш Дуриллові, що так його захищаєш?

– Та ніхто я йому, хлопці. Просто, працюю у нього сторожем…

– Сторожем? Ух ти! І ти його бачив?

– Як оце вас.

– І який він?

– Як оце я.

– Що ж він робить із ранку до вечора?

– Думає. Про нас із вами.

– Тільки й думає, і нічого не робить?

– Як так не робить? Тільки він один і робить, а всі інші чекають то аванс, то зарплату…

– Дядьку, а Дурилло багатий?

– Думаю – ні. Я позавчора чув, як він звернувся до мого начальника охорони, щоб той позичив десятку до зарплати. Мій шеф витяг сотню і дає президентові. А той не взяв. Каже, якщо візьму сотню, то швидко витрачу, а зарплати не вистачить, щоб повернути борги…

– А ти бачив, що він їсть?

– Бачив. Те, що і я. Може, навіть гірше. Дуже скромний, скажу я вам. А що не доїсть, то нам, сторожам, віддає. Ми ж на морозі…

– А живе він, мабуть, у хоромах?

– Які там хороми! Хатка на курячих лапках, ледве п’ятеро чоловік уміщається. Як ото у казці про рукавичку. Жінка сама піч палить, донька підмітає, а син на вокзалі підробляє, розвантажуючи цемент… Я б, хлопці, ворогу такого життя не побажав. Оце недавно казав: не піду на наступні вибори. Ні за які гроші. Але ж народ просить. Не виживе, каже, без нього, бідолашний. Ото ж бо й воно…

– Ну, дядьку, ти даєш! Думаєш, ми так і повірили твоїм казочкам? Кажеш, ніби ти сторож у президента, ану покажи свою зброю!

Акакій підняв із землі потертий саквояж, розкрив і в його руці опинився справжній револьвер.

– Ух ти! А може, він, дядьку, у тебе не стріляє?

– Стань під дерево, а я натисну курок. Тоді й переконаєшся – стріляє він чи не стріляє.

– Слухай, охороно, а як твій президент добирається з роботи додому?

– Як і всі нормальні люди. Правда, натягне  на лоба картуз – і в метро, а там попутним автобусом…

– Не бреши! Щоб президент – і в метро! Я коли буваю у Києві, то на той час, коли проїздить президентська братія, – весь рух перекритий!

– Розкажу вам по секрету. У тому кортежі президента немає. Він у цей час у метро. То така хитрість служби безпеки… Ви ж самі знаєте, скільки у нас бажаючих бандитів знищити президента. Ану підніміть угору руки, хто б із вас убив президента? От бачите, одноголосно. А ви хочете, аби він їздив у якомусь там  “мерсі”.

– Був би нормальним президентом, може б, його ніхто й не чіпав…

– Ви, хлопці, знову за своє. Хочете, щоб я вам розповів усе з початку, як у казочці про кожух?

– Гаразд, дядьку, може, ти передаси президенту від нас хоч…

– Обов’язково, хлопці передам від вас вітання і побажання, щоб він ішов на третій президентський термін!

– Та ти, падлюка, здурів! З ким ми зв’язалися? Ми його добрим чоловіком назвали, а воно, виявилось, падлюка!

– Ви, смердючі кроти! Тихіше! Не забувайте: у мене револьвер і мобільник. Зараз викличу своїх головорізів, то вони з вами вчинять те, що ви оце робите з деревами! Знатимете, як чіпати мого президента!

Я смикнув свого хазяїна за холошу і потягнув до просіки. Лісники також мали зброю, тож невідомо ще, хто кого перестріляє…

Усю дорогу Акакій знервовано озирався, було помітно, як він остерігався, аби за нами ніхто не стежив. Невдовзі ми зупинилися. Акакій потупцював на місці, а потім заглибився до лісу. Ми опинилися біля величезного дуба. Дурилло обійшов його кілька разів, придивився. Так, дупло було запломбоване. Він роздобув із саквояжа невеличкий ломик і заходився довбати пломбу дупла. Та спершу тріснула, а потім провалилася. Дурилло тремтячою рукою забрався усередину.

Повірте, я ніколи не чув, щоб хтось кричав так розпачливо, як це сталося з Акакієм. Здавалося, той його крик можна було почути у всьому світі. Він у безумстві бив ногою дуба і кляв усе і всіх на світі.

Нарешті, президент знесилився. Сів під дубом – і мало не заплакав. 

– Ангеле-песику, може, ти хоч підкажеш мені, куди ці падлюки поділи касету? Усе! Пропало! Що тепер скаже Андрюха Рудий? Хто забрав відеокасету, на якій ми з ним розважалися у підпільному борделі? Незабаром вибори і моє президентство повисло на волосинці… Казав же йому: давай касету спалимо, а він мені – нехай полежить у дуплі, може, на старості літ подивимось, яке бурхливе життя ми провели… Отепер нам хтось пригадає. Якщо шельмуватиме, то доведеться за касету викласти кілька мільярдів… Слухай, а може, це сам Андрюха Рудий затіяв гру? Покосився на мої скромні заощадження. Я йому, бля, улаштую феєрверк, якщо дізнаюся правду… 

Дурилло підхопився і в гніві заходився палити кулями по дубу, поки не скінчився останній патрон. Після цього вихопив із саквояжа мобілку і не своїм голосом закричав:

– Васю! Негайно на московську трасу! Чекатиму біля зупинки…

Доки ми йшли лісовою просікою, мій хазяїн не переставав матюкатися. Здавалося, він повністю використав увесь запас добірного російського мату з новітнього двотомного словника. Нині за такі знання народної творчості дехто з учених устиг захистити докторську дисертацію.

Проходячи повз лісників, я побачив їхні перелякані обличчя.

– Дядьку, коли побачите президента, то передайте йому, що ми…

– Вам зараз заплатити за голоси чи після виборів?

– Можна й зараз, бо завтра нічим буде похмелитися…

Дурилло роздобув гаманця, витягнув купу купюр і широким жестом кинув у натовп…

Я остовпів. Лісники гамселили один одного кулаками, намагаючись підібрати долари, які, як мені вчулося, запахли кров’ю. Я не помилився. Коли ми відійшли на значну відстань, то почули як у повітрі пролунало кілька пострілів, а вже потім – розпачливі крики. Однак мого хазяїна це не цікавило. Ми поспішали до машини, що чекала нас поблизу автобусної зупинки. Стомлені і розчаровані, ми кинули свої тіла на м’які сидіння. Я негайно поринув у дрімоту. Усе, що з нами трапилося цього дня, могло привидітися хіба що в дурному сні.

ВІДМИЧКА

– Едику, де прем’єр? – запитав президент свого помічника.

– Я тут, громадянине начальник! –  почувся невідомо звідки знайомий голос.

– Знову цей зек лізе через вікно! Едику, розчини стулки, хай залазить, бо, чого доброго, обірветься к бісовій матері і приб’є мого охоронця. Узяв, дурень, зеківську звичку заходити не так, як всі нормальні люди. Зараз я йому, бля, всиплю перцю по перше число!

– Вітаю начальство! – проказав прем’єр-міністр, отряхуючи з костюма від Версаче відбитки ще свіжої крейди. – До ваших послуг Георгій Дострокович, статті кримінального кодексу № 237, 742, 164 і 987... Тьху, вибачте, стара звичка в’їлася…

– Із такими звичками тобі краще було б повернутися до в’язниці, тим паче, що й підстав є достатньо… Ну, гаразд, посварилися, а тепер перейдемо до державних справ. Де побував? Що цінного привіз з-за кордону?

– Відвідав Арапські Еміранти, Південно-Ахриканську республіку, Саунівську Арабію… Дуже цікаві місця. Я був переконаний, що там мешкають самі змії та мавпи, а воно, виявляється, навіть люди живуть. А які багаті! Шоб я сто літ свою матір не бачив! А скільки музеїв, театрів, картинних галерей! Але я там не був. На моє прохання мені показали колекції коштовностей. Ой, папа! Краще б я туди не їздив. Очі розбігаються, руки сверблять, душа розривається – і ніякої тобі охорони. Вона, звичайно, була, але нагорі. От ми із шейхом Тигрітом ходимо, оглядаємо, блін, алмази, діаманти… Бачили б ви, громадянин началь­ник, скільки там того добра! Якби щось і пропало, блін, то ніхто до кінця світу не помітив би! А втім, я вам, Євдокіє Аполлонівно, дещо привіз на згадку…

Прем’єр-міністр наблизився до дружини президента і накинув на її шию золоту пектораль.

– Відчуваю, Гошо, на люди я з нею вийти не зможу. Ото тільки й помилуються донька та кицька…

– Вельмишановна Євдокіє Аполлонівно, наше бидло недостойне бачити вашу красу у цій пекторалі. До речі, таких, як вона, лише дві на планеті. Три параші на мою голову, якщо я брешу! Вважайте, у вас перша...

– А мені що, Відмичко, привіз?  Знову якусь дешевизну? Я ж не сябро…

– Громадянине начальник…

– Який я тобі, бля, в біса начальник? Я – президент!

– Ми ще з вами до цієї теми повернемось, пане президенте. А зараз прийміть скромний подарунок. Це африканські статуетки початку п’ятого віку до нашої ери.

– На хрена вони мені, бля, здалися, оці цяцьки?! Чи я тобі папуас, чи неандерталець? Я ними гратися в пісочку  не збираюся. Чи, може, ти, Відмичко, гадаєш, що у мене дах поїхав?

– Ваш дах, Акакію Фортуновичу, на місці – ви ж самі казали, що його вам хірург Різун цвяхами прибив… Даремно гніваєтесь, товаришу начальнику, – цим речам ціни немає. Я чув, нібито їх оцінюють на суму у дев’ять нулів…

– Во, бля!  Ти вище нулів так і не вивчив математику... А втім, дякую, що не забув старого. А то я вже почав шкодувати, що витяг тебе з нар.

– Я вам ось що скажу, пане, е… президенте: кожна порядна людина мусить пройти тюрму адже відомо, що тюрма – це школа життя і фізичного гарту. Ви погляньте, майже вся наша опозиція за радянських часів побувала у таборах, а тепер їм пальця в рот не клади. Моя давня мрія, пане президенте, розповсюдити досвід в’язниці на всю Україну, а далі, чим дідько не жартує, може, й на всю планету! “Уранці: “Братва, підйом!” В обід: „Братва хавать!” До вечора: “Братва, пахать!” А вночі: “Братва, шмон – і відбій!”  Головне, одна на всіх  стаття – і строк ув’язнення – до кінця життя!

– Гошо, на тебе скарги від монстрів. Твої підлеглі скаржаться, ніби ти п’ятьох побив, у семи поцупив гаманці, а чотирьох зґвалтував… Я вже не кажу про інших... Знаєш, такого бедламу я більше не потерплю, якщо ти їм не позатикаєш пельки – розжену к бісовій матері увесь твій Кабінет Монстрів! Що за народ? Мені вже ні з ким працювати – залишились якісь гнилі інтеліґентики. Бачиш, вони соромляться матюків, на яких, можливо, тримається уся держава! То про якусь порядність базікають. Або ж закликають мене до демократії, наче я їм святий… Ех, був би за вікном З7 рік, давно б їх на екскурсію до Соловків спровадив. Я тобі, Гошо, ось що скажу: Україна для табору непридатна – і клімат м’який, і масштаби не ті… Ага, Гошо, мало не забув: ти готовий до виборів?

– Тільки після вас, громадянине началь…

– Будеш моїм дублером. Якщо я не проскочу на третій термін – підеш ти. Але з гарантією, що мене не посадиш. Розумієш, не той вік…

– Пане… президенте, а якщо громадськість наполягатиме? А втім, я вам гарантую влаштувати райське життя з кольоровим телевізором, телефоном, дворазовою прогулянкою і видом на Лук’янівський ринок. Баланду подаватимуть до нар.

– Дякую, Відмичко, хоч за це… Але я ще поборюся за третій термін. Конституційний суд ось де у мене сидить – і президент поплескав себе по задній кишені.

– Нічого не вийде, громадянине начальнику! Конституція не дозволяє…

– А, так ти, блін, лізеш поперед батька у пекло?!

– Не приховую, який зек не мріє стати начальником в’язниці? Але я кажу про Конституцію: якщо її не можна порушити, то її можна змінити. І нас із вами.

– Що ти цим хочеш сказати?

– А те, що треба добре заплатити лохам-депутатам і вони проголосують за закон, який поставить усе з ніг на голову, тобто посада прем’єра стане головна, а президента, так собі, символічна. Як ото у весільного генерала. Прийматиму почесних гостей, відкриватиму нові цвинтарі, ховатиму визначних діячів, вітатиму ветеранів і юних математиків, висловлюватиму глибокі співчуття… З мене досить і цього, все одно в цій країні подяки не діждешся…

– Відмичко, а якщо парламент не підтримає новий закон і доведеться іти на прямі вибори, як тоді бути?

– Посадимо більшу частину українців до в’язниць, а там вони проголосують і за дідька лисого, якщо перед виборами не погодуємо пару днів…

– Дусь, а може, й справді, це вихід? Як казав хтось з видатних математиків: від перестановки доданків сума не зміниться.

– Акакію Фортуновичу, ви можете за цю ідею зробити мені невеличку послугу?

– Та вже кажи – яку?

– Акакію Фортуновичу, підпишіть указ про амністію. Або оголосіть у тюрмах день відкритих дверей. Там повторно сидить чимало моїх братків… А вони мені зараз до зарізу потрібні – не в переносному, а в прямому значенні. Я бачу, ми дограємось у демократію, поки захід коріння пустить… Тоді навіть незчуємось, як нам постоли сплетуть… Параша на мою голову!..

– Та вже, Пашо, випущу. Тільки не всіх, бо і в тюрмі має бути лад.

– Не хвилюйтеся, Акакію Фортуновичу, поки я на своєму посту, тюрма завжди буде кузнею наших кадрів!

Прем’єр розпрощався і пішов у своїх справах. А мій хазяїн одразу ж оглянув  робочий кабінет.

– Во, бля, я так і знав, – Відмичка знову поцупив золотий годинник, якого мені подарував американський президент… О кадри, бля!

«УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА»

Дурилло попередив Дуську про свій терміновий від’їзд до рідного району, де земляки мали відкрити бойню з його іменем, і передав мене їй на догляд. Дуська, почуваючись незалежною, вирішила відпочити від котячих забав: вона мала намір зайнятися державними справами, тож улаштувала розкішну вечірку, запросивши місцевий бомонд, або так звану «українську еліту».

Мушу зізнатися відверто: я невеликий фахівець з питань культури й мистец­тва, але навіть мене до глибини собачої душі вразило те, що я побачив на цьому збіговиську, як люблять писати президентські газети про мітинги опозиціонерів.

За кілька сотень кроків від розкішної дачі піддані президента марили не про шматок м’яса, а бодай про кусень черствого хліба, у поті чола здобуваючи зайву копійчину на продажу кілька разів перепроданого.

Тим часом, у великій залі президентського палацу відбувалося чергове дійство, відоме в історії під назвою “бенкет під час чуми”.

Я на правах господаря походжав між столами гостей, розглядав їхні обличчя, принюхувався до пахощів парфум, ціна яких за моїми скромними підрахунками сягала кількох тисяч євро. Дехто з них намагався мене погладити, хвалив за чудовий вигляд і модерну зачіску, при цьому часто плутаючи мою стать, хоча будь-який до школярик легко міг відрізнити мене від суки за досить помітних ознак. Еліті це виявилося не під силу, оскільки вона з голови до п’ят була закохана в себе – у власні портрети, кліпи, фотокартки, скульптурки, афіші, що ними обклеїли навіть громадські клозети у великих і малих містах.

Звичайно, усіх цих знаменитостей я знав як облуплених. Вони й на мить не сходили з екранів телевізорів, шпальт газет, сторінок журналів, хвиль подібних до радіо “Шансон” чи ікс-ера – улюбленого дитя президентської родини.

Про що воркують обранці народу, що їх тривожить, чого вони прагнуть – про все це мені хочеться розповісти читачам, тим паче, що пам’ять у мене цупка, і я намагатимусь передати почуте заледве не в стенографічному викладі, при цьому не вдаючись до правки мови на відміну від наших газетярів.

–…Маєчко, ти сьогодні спізнилася хвилин на двадцять – може, щось трапилось? – запитала у відомої естрадної співачки не менш відома естрадна співачка.

– Катастрофа, Лоро, катастрофа! Ти можеш собі уявити, маю зайву кімнату на тридцять метрів, забиту усіляким мотлохом, а знайти путящу сукню так і не змогла! Злидні ми з тобою, Лорочко, у цій нещасній державі. Були б ми в Америці чи  Лондоні, нас на руках носили!

– Помиляєшся, Маєчко – російська пісня їх не цікавить. До речі, ти щось давно не співала українською? У тебе ж непогано виходило…

– Лоро, чи ти збожеволіла? Щоб я, народна артистка України, так низько впала – нізащо у світі! То коли треба було стати на ноги, одержати звання – доводилося принижуватись… Але не зараз!.. Мій колобок, це я про свого жирного кота Аркашу, категорично заявляє: “Щоб я ніде не чув  твоїх сільських пісень, бо в олігархів на них оскома!” Хто платить, Лоро, тому і співаю… А ти ще досі гастролюєш по ресторанах?

– Де я, Маєчко, лише не була: і польською співала, і російською, і чеською, і турецькою, але скрізь мені врешті-решт казали: ми це вже чули… А я ж так добре починала з українських пісень! Погналася за примарним щастям… Пробувала оце повернутися до української, але пізно – всі мене забули… Люди не пробачають зради… А тепер ось, бачиш, доводиться крутитися у цьому гадючнику…

– Годі, Лоро, перестань! Ти про такі речі говориш, аж смішно.

– Мені не до сміху, Маєчко, мені плакати хочеться, особливо після коньяку… Розміняла божий дар на дрібнички… Скажи мені чесно: хотіла б ти, аби твоє ім’я пам’ятали навіть після смерті?

– Хто про це не мріє, моя душечко?

– Але ж у нас із тобою немає ні держави, ні народу, ні мови, ні пісні… Який дідько нас пам’ятатиме? Хіба що лисий. Тебе, Маєчко, олігархи забудуть одразу ж, як тільки на подіум вийде сімнадцятирічна теличка з платтячком до самої розетки. А наші звання “заслужений” та “народний” залишаться лише на мо­гиль­них плитах…

– Щось тебе, Лоро, прорвало, як на сповіді. Живи поки живеться, а після нас хоч трава не рости...

Не дослухавши їхньої розмови до кінця, я наблизився до сусіднього столика, за яким сперечалися двоє високочолих учених.

–…а я тобі кажу, Христофоре, ніякої Київської Русі, як і України, навіть в помині не було. Усе це плід розгнузданої фантазії націонал-патріотів! Яка, на твою думку, найдавніша нація на землі?

– Кажуть, євреї.

– І я кажу – євреї. То чому б не допустити, що саме євреї і були першими поселенцями в Україні? Нехай  троє, навіть двоє, але ж були?

– Шановний Алексе Калістратовичу, не розумію, звідки в такому разі в Україні взялися українці з мовою, яка дуже відрізняється від російської, що нею спілкуються у Тамбові чи в Саратові? А вони також претендують на українську історію. Правду кажуть, на кволе дерево всі кози скачуть.

– Росіянам не відмовиш. Вони свою історію перелицювали так, що не второпаєш, де правда, а де вигадка. Подивишся здалеку, ніби суцільний шов, а наближешся – білі нитки… Тут така філософія: хто сильніший, той і правий. Доля українців, як у прислуги: “Чого зволите?” Ну й смішні вони, Христофоре, я тобі скажу: усі хапаються за їхню історію, а вони шукають своє пракоріння десь у Пскові чи у Хабаровську…

– Як писав Шевченко: “Німець каже: “Ви моголи!” – “Моголи, моголи!..” А взагалі-то, пане Алексе, де ваша батьківщина?

– Батьківщина історика там, де більше платять.

– То ви, Алексе, непогано підробляєте?

– Доводиться. Трошки в Ізраїлі, трошки в Росії… Сьогодні ринкова еконо­міка – даєш ту продукцію, яка користується попитом. Кажуть, китайці неза­баром прийдуть, то я вже підготував історичну версію про  їхнє коріння на цій землі. Спробуй мені довести, ніби тут ніколи не було китайців? Піди на троєщинський ринок і побачиш, скі­льки їх там. Я особисто знаю одного знайомого на прізвище Пекінський…

Від істориків я перейшов до столу з двома акторами.

– Степане, ти маєш заповідну мрію? Наприклад, зіграти, якусь роль?

– Скільки тих мрій, Зіновію, у мені перебуло, однак у нашому театрі за тими ролями не доступишся. Раніше казали: ти до них, Степане, не доріс. А мені вже за шіст­десят… Я  давно ті ролі переріс: і Ромео, і Гамлета, і Отелло… Між нами кажу­чи, лишилася одна надія – зіграти роль президента Дурилла. Тільки так можна здобути народного. Тим більше, усі в один голос повторюють: ми з ним схожі, як близнята…

– Не кажи, Степане, він он яке цабе, а ти ще досі заслужений.

– А я все-таки зіграю Дурилла! Бачиш, за отим столом сидить набундючений, як індик, сучасний Нестор-літописець. Маестро Корній Чук творить епічну  “Поему про Дурилла”.

Мене неабияк зацікавила постать сучасного літописця, як його нарік один з акторів.

Корній Чук не сидів за столом, а пишався собою, як тісто у діжі. Його груди були всіяні орденами, медалями, лавреятськими відзнаками. Нарешті, і я його упізнав. Корній Чук часто зустрічався з президентом. Вони обговорювали уривки з п’єси. Дурилло постійно йому дорікав: “Не героїчно”, “Спрощено”, “Скучно”. На що драматург виправдовувався: “Перепишу”, “Зміню”, “Підсилю”.

Саме в цю мить до нього підсіла Дуська, і почала:

– Вельмишановний, Корнію Калістратовичу! Я в захопленні від вашого таланту! Ви так геніально описали життя мого чоловіка, що я просто його не впізнаю: мудрий, розумний, поважний, державний… Але я не про це. Я хотіла б привернути вашу увагу на мою пропозицію, а вже державну премію, я вам гарантую.

– Слухаю вас, Євдокіє Аполлонівно.

– Вам, Корнію Калістратовичу, відомо: у видатних державних діячів у всі часи надійними помічницями були…

– Дружини, Євдокіє Аполлонівно!

– Я ні на йоту не сумнівалась, Корнію Калістратовичу, у вашій геніальності.

– Я такі речі розумію навіть без слів. Обіцяю, вельмишановна, Євдокіє Аполлонівно, сьогодні ж засісти за стіл і написати...

– Корнію Калістратовичу, ви хто – Лев Толстой чи що?

– Не Лев Толстой, але дещо і я маю…

– Я не про те, Корнію Калістратовичу. Я про помістя, дачу… Поїдете на Канарські острови, побудете хоча б з півроку. Там сама природа сприятиме у вашій благородній справі. До речі, назву майбутньої драми можу запропонувати хоч зараз: “Мудра дружина розумного Дурилла”. А композитор Банкноткін напише чудову музику. Правда, Петре Сидоровичу?

– Ви про що, високошановна Євдокіє Аполлонівно? – озвався від сусіднього столика вусатий композитор.

– Я про те, що ви зможете створити музику до вистави Корнія Калістра­товича про мою скромну персону.

– Хочу повідомити вам, Євдокіє Аполлонівно, що музика вже готова. Вона у мені бринить щодня з семи годин тридцяти хвилин до о-пів на дванадцяту ночі.

– Красно дякую, Петре Сидоровичу! Я навіть не сумнівалася. Перепрошую за нескромне запитання: чи не змогли б ви присвятити якийсь музичний твір моїй кішечці Анфісі?

– Скільки завгодно, Євдокіє Аполлонівно! Будь ласка, на ваш вибір: симфонія, ораторія, рапсодія…

– У такому разі, Петре Сидоровичу, по руках і по чарочці коньяку!

Дуська проковтнула коньяк і з рук композитора закусила скибочкою лимона, після чого вони розцілувалися. Як ділові партнери.

Не встиг я підійти до столика знаменитого у президентських колах худо­жника Гаррі Мазила, а вже за ним поселилася Дуська. Вона по-барськи простягла свою пухку ручку і він запопадливо присмоктався до неї, мов п’явка.

– Ах, який ви, маестро, інтелігентний! Я вже не згадую про ваш гігантський талант, якого вистачить на десятьох... Хочу сказати вам, Гаррі Филимоновичу, що портрет вашої роботи сусідський президент, Лев Акулович Чхалін, тримає у найінтимнішому місці – у клозеті. Він сам хвалився ніби ваш шедевр містить енергетичну силу – він безвідмовно діє як послаблююче…

– Дякую, Євдокіє Аполлонівно, за високу оцінку моєї творчості. Особливо приємно це чути з вуст першої леді держави. Зрештою, Євдокіє Аполлонівно, не сприйміть мою пропозицію за нескромність, але я змушений буду написати ваш портрет для історії. Як сказав хтось з великих: історія не вибачає пробілів. Ваш царствений лик має бути в одному ряду із святими. Чого лише варта ваша наполеглива боротьба за порятунок фауни в особі нещасних мух, яка заслуговує на здобуття Нобелівської премії…

– О, Гаррі, ваші слова як бальзам на рану, яку мені заподіяли бузувіри двадцять першого віку! Це вони докладають усіляких зусиль для знищення живої природи. Але я не поступлюся принципами. Невдовзі президент підпише третій указ про створення мною міжнародного фонду за порятунок тарганів. Про мишей я спокійна – завдяки мені вони вижили і переживуть багатьох своїх ворогів. Я маю на оці не котів, боже борони! Звичайно, Нобелівської премії я вам не обіцяю, це не в моя компетенція, але державну премію і орден Горинича, будьте певні, – гарантую.

– Красно дякую, Євдокіє Аполлонівно …

Саме на той час над головою Дуськи нахилилася мефістофельська борідка, нашіпту­ючи щось солодке на вушко, ціна якого з прикрасами коливалася в межах 100 тисяч зелених. Цього бороданя з чортячими очима на прізвище Собачник я знаю добре – він головний гуманітарій держави, а за сумісництвом ще й ідеолог. Кажуть, нібито історією він крутить, як чорт сонцем. Для багатьох чиновників, що харчувалися при дворі президента, не був таємницею той факт, що Альберт Андропович мав підданство не менш як чотирьох країн, за винятком українського. Він ніяк не міг визначитися з місцем свого майбутнього проживання. Уся його ідеологія полягала у тому, щоб довести світові буцімто інтелектуальний рівень українців прирівнювався до далеких предків людства, тобто до мавп. Хоча, як на мене, Альберт Андропович усім своїм виглядом і подобою стояв значно ближче до приматів. Лавреят усіх премій, академік усіх академій, член усіх пропрезидентських партій Альберт Андропович розподілив світ на тих, хто любить українців і на тих, хто їх зоологічно ненавидить. Себе він з гордістю відносив до останніх.

– Альберте Андроповичу! – вигукнула Дуська. – Ваші слова викликали у мені жар… Я справді найкрасивіша жінка на планеті, чи, може, ви перебільшуєте?

– Євдокіє Аполлонівно, будь кому можна відмовити у вишуканому смаку, але не мені. Я неодноразово організовував конкурси краси. І мушу зізнатися: найкраща красуня вам навіть у підметки не йде. Ви єдина, хто поєднав у собі внутрішню і зовнішню красу. І ніколи не вірте дзеркалам. Вони часто поглинають справжню красу і випинають потворне…

– Дякую, Альберте Андроповичу, за щирі слова! Ви навіть уявити собі не можете, скільки у мене заздрісників. Я чи не щодня чую за своєю спиною зміїні заздрощі: чому, мовляв, саме їй випало щастя вийти заміж за цього Дурилла?

– А я знаю відповідь, вельмишановна Євдокіє Аполлонівно: бо ви най розум­ніша жінка в Україні! 

– Вибачте, панове, але я змушена перебратися до столика нашого іменитого кінорежисера, Роберта Іконовича.

Я, звичайно, подався слідом за Дуською.

– О наша чарівна хазяєчко! Ви всім своїм виглядом так і проситесь у кадр. Не я буду, якщо до кінця цього року не створю хронікально-документальний фільм про вас, нашу покровительку муз!

Що говорив далі Роберт Іконович, я не чув, бо перейшов до столика, за яким був широкорозрекламований гармоніст Пацюк зі своєю дев’ятнадцятирічною внучкою-дружиною. Навіть, незважаючи на парфуми, які він використовував над міри, від гармоніста тхнуло смердючим цапом. Його юна пасія намагалася спрямувати повітря вентилятора у напрямку свого судженого, від чого сусіди неприховано кривили носи. Красиве і уродливе – це саме той баланс, який надавав рівноваги народному артистові України.

Як не дивно, але саме Пацюк був найбільшим другом президента Дурилла. Їхня дружба склалася у ті часи, коли мій хазяїн безпробудно пиячив і заробляв на прожиття укупі з гармоністом, акомпануючи йому під балалайку. Тільки завдяки їхній спайці вони вижили і дісталися позахмарних висот. Звичайно, гармоніста на буксир узяв Дурилло. Подейкують, ніби маючи мільйони, Пацюк часто перевдягається у жебрацький одіж, чіпляє темні окуляри і за звичкою грає на розі вулиць…

Я почув за сусідським столиком цікаву суперечку двох журналістів – редактора газети “Президентська правда” Інокентія Живодера і кореспондента опозиційної газети Федька Кухлика, який прокрався на елітну вечірку під виглядом журналіста газети “Кієвскіє гадості”.

–… ви не праві, Інокентію Григоровичу, преса мусить бути дзеркалом дійсності, хоча й не без присутності емоцій, авторської позиції.

– Наївний ти, Федю, як дитя! Де тебе вчили уму-розуму? Преса – це ретранслятор ідей, думок, планів президента, а решта – все від лукавого. Уяви собі стадо овець, яких веде баран. Одні вівці кричать: треба йти прямо, ще одні – ліворуч, а решта – праворуч. Як ти гадаєш: куди дійде таке стадо?  Зрозуміло, куди. А якщо їх очолить баран?

– А якщо їх поведе баран, шановний Інокентію Григоровичу, то стадо потрапить у прірву. Отару мусить очолювати мудрий і розважливий пастух…

До столика підійшов хтось із обслуговуючого персоналу, нахилився і проказав:

– Вибачте, шановний Федоре Герасимовичу, але вас терміново викликають додому… Кажуть, трапилось щось неприємне… Правда, нам не повідомили, що саме…

Кухлик зірвався з місця і прожогом кинувся до дверей, де на нього очікували хлопці у цивільному, які провели його за ворота президентської дачі.

За півгодини я краєм вуха почув, як начальник охорони доповідав Дусьці: “Якісь бандити по-звірячому побили журналіста Кухлика, коли той повертався додому, і тепер перебуває у реанімації”. На що редактор “Президентської правди” зауважив:

– Виявляється, правду казали Кухлику, ніби хтось із його родини потрапив у халепу… Цікава буде інформація на першу сторінку.

Елітна вечірка закінчилась, можна вважати, чудово. Діячі мистецтва поверта­лися додому на “мерсах”, “тойотах” і “вольво”. Вони по-справжньому почува­лися найбільшим багатством найбіднішої у світі держави.

ПРОКОЛ

Дурилло натиснув кнопку на мобілці, з якою він носився як дурень з писаною торбою, і перед ним, наче з чарівного глечика, виріс джин-помічник, Едик, або, як його поза очі прозивають, Едик-валюта, може, від того, що його улюбленою темою балачок була валюта, чи за те, що з його кишень постійно визирали кінцівки доларів, фунти стерлінгів або євро, які він видобував у поті чола, надаючи послуги високопоставленим чиновникам у вигляді доступу до тіла президента. Звичайно, президент про це знав, але він не міг перешкодити дитячим пустощам улюбленого помічника, адже і йому від тих зустрічей дещо перепадало від міністрів, голів адміністрацій, крутих бізнесменів – то золота акція, то чек на кілька мільйонів, то якась дрібничка – на кшталт гребінця із скіфської могили…

– Чого зволите, Акакію Фортуновичу?

– Негайно допровадь сюди нашого лівшу – живого чи мертвого, якщо він навіть у шльондри!

Лівшею мій хазяїн називав міністра з автоматизації, винахідництва й раціоналізаторства.

За півгодини перед президентом стояв, похитуючись, Алітет Шухля, тремтячими руками, застібаючи останнього ґудзика на ширінці. Дурилло шанував його за щедрість. Шухлі цю звичку з дитинства прищепили батьки, які працювали на заготівлі продуктів для сільпо. За влаштування сина у дитсадок чи у школу вони розраховувалися добрими грішми, або цінними подарунками. Диплом ветеринара також купили. Не на базарі, звичайно. Алік нібито і вчився у вищій бурсі, але практично не ходив ані на лекції, ні на екзамени. Уперше його побачили, але так і не почули в інституті, коли він одержував диплом.

Дипломований ветеринар виправдовував свою відсутність тим, що він із дитинства побоюється великої рогатої худоби. До речі, Алік ніяк не міг утямити, яка різниця між словом “ветеринар” і “ветеран”, тож постійно вставляв їх невпопад, чим дуже веселив радіослухачів і телеглядачів, даючи інтерв’ю. І тільки журналісти надавали  ладу його крилатим висловам на шпальтах газет .

– Алік ти СНІДу не боїшся? – запитав президент.

– Пане президенте, один мій знайомий, спідоносець, казав, що він має дві улюблені страви: СНІД до сніданку і три пера на вечерю… А чого нам, ха-ха, когось боятись, якщо й самі можемо кого хочеш і чим завгодно нагородити…

– Ну ти, Аліку, не жартуй...

– Чого мені жартувати – я вже не активний, а пасивний…

– Ти що – голубий?

– Пане президент, один мій дід був білим, другий – червоним, батько – коричневим, а мені вибирати не доводиться…

– Ну ти, дивись, бля, не крутись коло мене, бо як дізнається моя Дуська про твої захоплення, вона тобі кундик обрубає по саме годі…

– Та кажу вам: я пасивний, тому навіть мухи не обиджу.

Мій хазяїн схопився за голову:

– І як я живу серед цього лайна?! Застрелитися можна! Ну годі про дурне, розповідай, що там із твоїми ейнштейнами – вигадали те, про що я тебе просив?

Я, товариство, на власні вуха чув, як пан президент давав колись вказівку міназавру (це абревіатура міністерства) на виробництво психотропної техніки, за допомогою якої можна було б керувати умами людей під час виборів. Дурилло у захваті мріяв, як того дня він натисне заповітну кнопку і його лохи, мов за порухом чарівної палички, всі одночасно побіжать до виборчих дільниць і на бюлетенях залишать таке п’янке і солодке для нього слово “Так”! А друге відкриття мало бути пов’язане з приладом, що зчитує думки підопічних від малолітньої дитини до столітнього старця. Тварини його не цікавили – вони не несли жодної загрози, окрім того, що якась дурна ворона могла спорожнитися на його капелюх. А втім, враховуючи статус президента як недоторкану особу, що гарантується статтею №2867 Конституції держави, ця незвичайна ситуація була передбачена Адміністрацією президента – за непоштивою птицею встановлено цілодобовий контроль. У випадку появи ворони чи горобця над головою президента, їх без промаху відстрілювали загони найдосвідченіших снайперів. Це заняття йде лише на користь – воно закріпляє їхні професійні навички. Тим більше, що є вже чудовий досвід, набутий у Криму, де над Чорним морем, у районі відпочинку президента, поява найменшої цятки-хмаринки розстрілюється ракетами типу Земля-Повітря. Правда, попутно з хмаринкою наші доблесні ракетники збили якийсь пасажирський літак. Але, як вважає президент, то не біда, на війні й не такі бувають жертви.

– Та вигадали, пане президент, дещо на свою голову…

– Розповідай, бля, як на духу, та тільки не крути хвостом!

– Значить, так. Один наш доморощений геній сконструював такий апарат, що чує не те, що через стінку, а й через океан. Вирішили ми зі службою безпеки встановити його у вашому кабінеті без вашого відома для того, щоб він поназаписував протягом року усе, що думає про вас пересічний громадянин. Вам достатньо було натиснути кнопку на комп’ютері – і ви прослухали б усі записи. А потім ваші головорізи знайшли б, кого треба, навіть під землею… Однак стався прикрий прокол. Наш геній щось там переплутав чи то стався ком­п’ютерний збій, але замість мікрофона на вхід, встановився мікрофон на вихід.

– Не розумію, до чого ти ведеш?

– А до того, що всі ваші розмови у кабінеті передавалися у зворотному напрямку. Тобто всю вашу інформацію могли записати не тільки іноземні розвідувальні станції, а й будь-який радіолюбитель.

Побачили б ви, що скоїлося з моїм хазяїном! Спершу він кинувся на свого міністра з кулаками, але потім раптом передумав, ухопився двома руками за пасок штанів і головою розчахнув навстіж двері найближчого клозету. За хвилину він повернувся до кабінету у новісінькому халаті.

– Сука! Чи розумієш, що ви вчинили?! Це все одно, якби мене зараз роздягли наголо на Майдані Незалежності! Я таке там наплів, таке наплів, що тепер хоч кулю в лоба, чи з балкона… Що робити? Що робити? Кретини! Дебіли!

– Заспокойтеся, пане президенте! Як мовив один філософ: чому бути, того не минути. Не треба даремно витрачати сили на з’ясування, як воно трапилося, краще поміркуймо над тим, як красиво вибратися з халепи. Не треба паніки. Необхідно самому підключитися до гри. Заявіть, наприклад, що ви озвучували багатосерійний зарубіжний фільм, який наші глядачі невдовзі побачать через супутникове телебачення…

– Знаєш, Аліку, за що я тебе люблю. Не за те, що ти поганий міністр. Я люблю тебе за те, що ти завжди виходиш із лайна сухим і пахучим. За такий грандіозний прокол позбавляю тебе чергової відпустки, а за геніальну ідею матимеш орден Солов’я-розбійника першого ступеня. За особливі заслуги перед державою і таке інше.

– Служу Совєтському… Вибачте, служу вам, пане президент!

Міназавр хутко зник за дверима. Мій шеф ніжно погладив мене по голівці, а потім сумно проказав:

– Не так страшно, що скаже про мене світ, як те, якою буде реакція моєї Дуньки, коли вона дізнається, як я тут гарцював із шльондрами після потрійної дози віагри… Я довіряю лише тобі, Ангеле, бо знаю, ти нікому не розкажеш про те, що тут діялося у найкращі хвилини мого життя.

БУНКЕР

– Так. Буду о дванадцятій, – відповів мій хазяїн по мобільному телефону і шпурнув його у кошик для сміття. – Дебіли! Навіть президентові не можуть купити пристойний мобільник! Для себе, бля, не шкодують і за тисячу зелених, наче їм моя держава дійна корова. Та ну їх, як кажуть поляки, у дупу! Ангеле, я бачу, тобі у цьому свинарнику скучно. Поїдеш зі мною. Покажу тобі таке, від чого, може, хоч трохи розважишся…

За годину ми з Дуриллом сіли у президентський вертоліт і в супроводі п’яти військових гелікоптерів та дюжини винищувачів піднялися у небо, напередодні розчищене хімікаліями від підозрілих хмарок. Президент умостився у крісло з парашутом, а на вуха йому одягли звукопоглинач. Я вкотре завважив: куди б ми летіли, наш шлях обов’язково пролягав над руслом якоїсь ріки або річечки. Дурилло чомусь був упевнений, начебто у разі аварії вода неодмінно врятує його від загибелі. Мій хазяїн із тих, хто підкладе соломки навіть туди, куди не впаде. Тим паче, що все це робилося за державний рахунок.

За півгодини ми приземлилися посеред величезної лісової галявини. У таких випадках місце перебування президента добірні війська беруть у тісне кільце на кілька кілометрів. Дурилло знає собі ціну. Після того, як швецький прем’єр-міністр Улфо Пальме відвідав кінотеатр без охорони й одержав кулю, Акакій намагався бути якомога далі від небезпеки.

У супроводі керівника таємного закладу ми пересіли до шикарної машини і вже через сотню метрів опинилися у якомусь підземеллі. Я зрозумів – то був один із багатьох президентських бункерів, що виросли довкола української столиці на випадок надзвичайного стану. У цьому відношенні мій хазяїн давав фори Гітлеру і Сталіну, яким явно бракувало фантазії у цьому напрямку.

Таємниче підземелля вразило навіть мене, хоча, за своє життя у родині президента я бачив багато такого, що звичайним смертним навіть не снилося. Широке, яскраво освітлене підземелля чимось нагадувало мені метро, але значно коштовніше, по-домашньому затишне. Тут ніщо не тиснуло на твоє єство – ні розміри, ні стіни, ні аркоподібна стеля.

Лише тепер я помітив уздовж стін якісь споруди, що нагадували паркові скульптури. Спершу мені подумалось, ніби це музей античних скульптур або воскових фігур. Однак помилився, коли, наблизившись до першого творіння, упізнав у ньому свого хазяїна, втіленого у граніт. Дашком долоні він приклав руку до очей, ніби вдивляючись у далечінь. Унизу красувалась табличка з написом: “Погляд президента А.Ф.Дурилла у світле майбутнє”. Насправді, лише Дурилло і я достеменно знали, куди був спрямований погляд кам’яного боввана: він намагався побачити на горизонті свого майбутнього наступника, від якого значною мірою залежало: бути чи не бути йому на тюремних нарах.

Наступною роботою виявилось погруддя Дурилла часів його комсомольської юності. Каменяр зримо передав настрій свого героя, який, здається, щойно повернувся з комсомольських зборів із грандіозними планами на майбутнє.

Достеменно відомо, що мій хазяїн ніякий тобі не трибун і не оратор, а тому скульптура “Коваль гарячого слова” знітила навіть самого президента. Весь у пориві натхнення, скам’янілий Дурилло здавалось мав би злетіти у небо слідом за мовленим словом. Така поза могла привидітись скульпторові хіба що в глибокому сні після добре хмільної вечері.

Я спершу було здивувався, як воно трапилось, що скульптори забули про такий важливий етап у життя Дурилла як дитинство, але, виявляється, подив мій був передчасний. Знайшовся таки майстер, який побачив далеке минуле президента, що постав перед моїм зором у вигляді пастушка з батіжком у руках. Справді, отут я нічим не міг заперечити супроти правди життя. Дурилло у родинному колі не приховував той факт, що у дитинстві йому дісталося пасти корівку, теляток, і гусей. Він навіть щиро зізнався, що частенько від батька одержував ляпаса за те, що його підопічні розбігалися, хто куди, й тоді їх доводилося шукати ледь не в сусідньому селі.

Наступна робота невідомого митця: “Дурилло – почесний металург”. Якби я не знав свого хазяїна, їй-Богу, повірив би тому, що хотів сказати скульптор у камені. Президент був наряджений у робу сталевара, а його вираз обличчя був наскільки природній, що не важко було повірити, ніби він і справді стоїть біля мартенівської печі, з якої бризкають сліпучі іскри металу.

До глибини собачої душі мене вразила ще одна робота скульптора: “Президент під час відпочинку”. Акакій по-домашньому сидів у човні і наживляв хробака на гачок. Попався б мені на зуби отой мастак, я б йому добряче полатав штанці! Хіба ж можна отак безсоромно брехати?! Якби хто зараз показав Дуриллові живого хробака, повірте моєму слову, його б ще досі не знайшла навіть особиста охорона – так він боявся цієї невинної, але, на його погляд, жахливої істоти. Якщо бути чесним до кінця, Акакій полюбляв водне полювання, однак у цивілізованому вигляді. Він рибалив лише у тих ставках і озерах, де водилося стільки риби, що вона чіплялася на оголений гачок, особливо, коли її не годували два-три дні до зустрічі з президентом.

Саме це й стало приводом до частих висловлювань президента у вузькому колі знайомих щодо власної персони на кшталт: талант – він у всьому талант.  У яких би азартних іграх брав участь Дурилло, завжди на нього чекали неймовірна удача. Пригадую, якось нас привезли у казино, де Акакій з першого разу замовив найвищу ставку – і виграв космічну суму. А в боулінг-клубі на нього підстерігав ще один успіх: коли він кинув кулю, то кеглі  до останньої попадали ще задовго до того, як до них доторкнулася куля. Таке благословення долі додало Дуриллові упевненості у тому, що його не даремно обрано на чолі народу-вола, на якого підстерігала недоля…

Мій сумний настрій пішов угору на кілька позначок одразу, як тільки я побачив скульптурну групу: “Дурилло у родинному колі”. Окрім коханої Дуськи, доньки Аліси й кицьки Анфіси, на руках президента сидів – хто б ви подумали? Так, так – я! Дуже схожий. Не на себе, звичайно, а на усіх моїх братів-спанієлів. Щоправда, із тією різницею, що я мав вигляд по-державницьки діловий. Я буквально у повітрі ловив кожне слово високочолого державного діяча і ладен був кинутись у вогнище подій на перший його поклик. Так що даремно дехто вважає, ніби ми, собаки, тільки те й робимо, що очікуємо від свого хазяїна на масний шматок м’ясця.

А от кішка Анфіса скульпторові не вдалася такою, якою він мав би її відтворити у граніті. Вона була достеменно така, як у житті. З усього було видно, що Анфісу не цікавили важливі державні справи, вона лежала на руках Дуськи із вдоволеним виразом після обіду спецмишами, якими її пригощали тричі на день, не беручи до уваги інших делікатесів, а також сексуальних послуг, які їй надавали четверо відгодованих котів, незважаючи на те, що народжувати Анфіса не могла внаслідок стерелізації, або ж, просто кажучи, – видалення її дітородних органів.

А далі пішли скульптури: “Президент засідає в ООН”, “Дурилло і його друг Чхалін”, “Президент грає у теніс”, групова скульптура: “Глава держави серед героїв праці”, “Президент і діти-сироти”…

Скажу вам відверто, мене, як і їхнього прототипа, тобто президента, най­більше вразили п’ятеро абсолютно однакових гранітних Дурилл. За роз’яс­неннями Акакій звернувся до відповідальної особи, що супроводжувала нас із президентом.

– А це що таке?

– Це все, перепрошую, пам’ятники вам, Акакію Фортуновичу. Щоправда, не прості, а надмогильні.

– Але чому їх аж п’ять? Мені, здається, й одного досить... Чи не для кожного з моїх двійників?

– Як би вам пояснити, пане президенте, – це про всяк випадок. Знаєте, життя таке мінливе: сьогодні не знаєш, де будеш завтра і, де зупиниться наш зоряний час на землі. Може, тут, а може, в матушці Росії, у далекій  Кореї чи на острові Кубі… Кожен із цих пам’ятників буде завезено у перелічені країни…

– Так, так, Адаме Христофоровичу, ви правильно вчинили – зайві пам’ятники нікому не завадять. Дякую за цікаву екскурсію.

– Зарано дякувати, Акакію Фортуновичу, адже ми збираємося з вами перейти до наступної зали.

– І що  ми там з вами цікавого побачимо?

– Там міститься картинна галерея, присвячена вашій високій персоні.

Президент у супроводі кількох чоловік із спецохорони повільно перейшов до сусідньої зали. А я, ніким непоміченим, залишився біля скульптур. Мені дуже нетерпілося сходити по-маленькому. Доки ніхто не бачив, я наблизився до скульптурної групи “Президент у родинному колі” і з великим задоволенням звільнив зайві накопичення сечового міхура просто на ногу свого гранітного хазяїна. А заодно виконав обов’язки попа сусіднього патріархату, учинивши обряд освячення мистецького творіння.

ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ САТАНИ

Незадовго до світанку Дурилло розбудив нашу трійцю – Дуську, кішку Анфісу і мене, вашого покірного слугу, Ангела.

– Дусь, він знову приходив до мене!

– Ти можеш, какашко, пояснити, хто саме, бо я спросоння не можу отямитися?

– Сатана!

– Чому з таким жахом? Ну, не ворог він тобі, какашко. Може, й справді, саме тебе він зробив президентом, а зараз підстраховує, аби оця братія тебе не проковтнула.

– Підняв мене з ліжка сатана-Щербицький та й кричить: “Ми тут сімдесят років наводили бісівський лад, а ти хочеш усе зіпсувати, щоб усе пішло прахом?! У демократію граєшся?!”

Я йому, Дусь, пояснюю, що від слова “демократія” не те, що у мене, а навіть у мого костюма алергія. Я свого часу тричі голосував проти цієї держави. А він мені: “Знаю я вас, хамелеонів – вас тільки  гроші цікавлять, а тим часом нашому братові хоч у сузір’я Дракона вертайся. Дохлі у тебе комуністи. Щось там кричать, як базарні баби, про якийсь пролетарський інтернаціоналізм, новий старий совіцький союз, а самі гребуть, гребуть, гребуть… Навіть не почер­воніють. Тільки й совісті лишилось, що на червоній ганчірці. Чи ти їх, Дурилло, не можеш роздрочити, щоб вони світ перевернули догори дригом?” – “А як ти їх роздрочиш, відповідаю йому, якщо вони ні живі ні мертві? Зараз без віагри ніякий дурень просто так не підніметься…”

А сатана: “Ти молодь піднімай. Їй віагра не потрібна, сто грамів шмурдяку – і на чорта полізе, не те, що на Бастилію!” – “Е, кажу сатані, молодь зараз не та. Їй треба платити за кожен крок, за кожен вигук”. А сатана мені: “Чи ти, Дурилло, забувся, що скупий двічі платить. До речі, як твої справи з виборами?” – “Та, кажу, уся надія на вас і комуністів”. 

Нарешті, я наважився запитати, як його звати. А він і каже: “У нас не прийнято називатися справжнім прізвищем, ми усі під псевдонімами, як ото Лєнін, Сталін, Троцький, Чхалін та й ти… Можеш називати мене ВеВе, оскільки я до тебе являюсь у подобі Шербицького”. А я його, Дусь, прошу посприяти під час виборів, бо опозиція вже до стінки притисла… “Не можу, каже сатана-Щербицький, я маю важливіші справи”.

А я сатані й рубаю з плеча, мовляв, якщо до влади прийде дерьмократія, то де тоді ми з вами опинимось? І знаєш, Дусь, сатана почухав своє вузьке чоло та й каже: “Що я тобі можу порадити? Так і запиши: ціни на продукти, товари, податки, квартплату, проїзд підняти; зарплату й пенсії – знизити, пільги – скасувати, пресу – знищити, для опозиції влаштувати аварії, отруєння, арешти. Кого продати, кого купити, попів перемішати з комуністами та олігархами, фашистів із російськими шовіністами – і така буде вибухова суміш – куди тому коктейлю Молотова!”

А мені, Дусь, так і кортить запитати сатану: як він дивиться на те, щоб провести вибори без виборів, тобто через парламент”. І ти знаєш, його мало не паралізувало. “Ти, каже, Дурилло, не такий вже й дурний, як на вигляд. До такого, каже, навіть у бісівській канцелярії не могли додуматися. А як на це світова громадськість подивиться?”

Я йому й кажу, що світ, мовляв, – це Америка,  а з нею домовитись легше навіть ніж із повією. Пам’ятаєте, ВеВе, як колись репетував дядько Сем про якісь там радарні установки типу “Шолом”, які ми нібито передали одному з диктаторів? То я йому подарував один такий “шолом” і він від мене відче­пилися, як банний лист. Правда, тепер, як змій Горинич, вимагає щороку у жертву наших вояків, щоб закрити ними ворожі амбразури… То я даю. Чи мені шкода такого добра? Аби янкі платили та не пхали носа, куди не слід… А з півночі сусіда, Чхалін, підтримує, дякувати чорту! Я йому за це резиденцію у центрі Києва пообіцяв. Усе, каже, у нього є: і моря, і океани, і територія, а от історичної біографії – чортма! Тож і почуваються його піддані без Київської Русі, як байстрючата.

І знаєш, Дусь, що мені відповів на прощання сатана ВеВе? “Дивись, Дурилло, не переборщи у своїх домаганнях, щоб із тобою не приключилось того, що й зі мною у сузір’ї Дракона, де я чортам улаштував таке пекло, що вони не витримали й загнали мене на Землю. А тепер доводиться усе робити з початку. І ще одна тобі важлива порада: якнайшвидше відремонтуй будинок із химерами і поселися у ньому, адже – це колишня резиденція всесвітнього сатани. Оце й буде твоя остання фортеця. У ній ти або здобудеш перемогу, або тебе з неї винесуть, як найбільше у світі зло”.

І сатана розтанув із таким страшним реготом, що я знепритомнів. І  досі не можу отямитися: чи справді то діялося, чи, може, був сон? Ох, не подобається мені уся ця історія... Чи не закінчиться вона для нас трагічно, якщо навіть сам сатана такий невеселий?..

– А я, какашко, так сподівалась на нього. Гадала, з нами сатана, але, здається, і він від нас відвернувся…

Я побачив, як Дуська притьмом кинулась під подушку: чи на місці рахунки?

– Слава богу – гроші з нами, а я подумала, раптом  сатана поцупив…

КОЛИ МЕДИЦИНА БЕЗСИЛА

Мій патрон має армаду консультантів, радників і стукачів. І звичайно ж, обслуговуючий персонал, окремим підрозділом якого були медики. Якщо людина складається з близько ста органів, то президент має стільки ж медичних спеціалістів, не рахуючи працівників фізкабінету, масажистів і, закінчуючи тими, хто виготовляє всілякі там пінки та коктейлі.

Проблемою №1 у державі завжди було безцінне здоров’я президента, його родини та найближчого оточення, яке представляли ми з кішкою Анфісою, папуга Мат та інша дрібна живність, призначенням якої є розважати й задо­вольняти примхи високопоставлених осіб. Будь-які відхилення фізіологічних показників і лабораторних аналізів у президента викликало у міністерстві охорони здоров’я переполох, що прирівнювався до чорнобильської катастрофи.

І все ж, найпопулярнішим лікарем у президентській родині був сам міністр охорони здоров’я, він же за сумісництвом головний спеціаліст із психіатрії, увінчаний усілякими академічними званнями, державними преміями й нагородами, Ромодан Кендюх. Своїм зовнішнім виглядом він мені нагадував анатомічний муляж, яким послуговуються студенти медичних закладів. На його худому тілі шкіра просвічувалась наскрізь, оскільки вона була тонша за цигар­ковий папір, а голова, здається, від народження так і залишилась без воло­сяного покриву. Костюми на ньому бовталися, як на вішалці. Тіло Кендюха легко було просвітити наскрізь не рентгенівським промінням, а звичайним ки­шень­ковим ліхтариком. Анатомо-фізіологічна будова міністра за усіма пока­зни­­ками напро­шується до книги рекордів Ґінесса, або в кращому разі до музею во­скових фігур. І ще одна особливість Кендюха: він чи не єдиний у світі, хто не тонув навіть у прісній воді, чим викликав неабияку зацікавленість у науковців світу.

Не буду стверджувати, чи відповідав Кендюх статусу міністра охорони здоров’я, а от піддослідним кроликом був незамінним. Він ухитрявся хворіти навіть на ті хвороби, яких ще не встигли занесли до книги всесвітнього реєстру хвороб. За давньою звичкою, Кендюх щогодини кидав у свій отвір між щелепами якусь пігулку, випробовуючи таким чином нові препарати як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва. У нього, справді, завжди щось боліло – як не печінка, то серце, як не серце, то нирки, як не нирки, то зуби… Одне слово, позитивне у Кендюха було те, що він власною шкірою відчував ті хвороби, на які страждали його бідолашні пацієнти, тож міг їм поспівчувати, як ніхто інший. Нещодавно міністр запропонував народу універсальні ліки від усіх хвороб – клізму, оскільки він вважав, що левова частка хвороб залежить від роботи шлунка і кишечника. Звідси витікає висновок, що держава на ліках зможе зекономити мільярди гривень. А води у нас вистачить на всіх.

– Заходь, Ромодане! – підвівся із-за столу мій патрон і пішов назустріч академікові, потискуючи його дряблувату руку.

– Як наше кришталеве здоров’ячко, пане президенте?

– Воно, пане міністре, ніби й нічого, якби не сни. Кошмари сняться мало не щоночі. І лише криваві та страшні…

– Пане президенте! Не переймайтеся зайвими клопотами, ви людина відповідальна, царського, так би мовити, рангу. Як відомо з історії і медичної практики, усі фараони, царі, вожді й президенти мали подібні проблеми. Така у вас доля. Ви за всіх думаєте, за все відповідаєте.

– Воно то так. Але дивує одна річ: мені чомусь уві сні доводиться виконувати досить специфічну роль – роль ката.  До мене щоночі являється сатана і каже, що цієї ночі я мушу знищити не менше трьох-чотирьох тисяч своїх підданців, аби виконати загальний обсяг робіт, що складає близько мільйона осіб на рік… Знав би ти, Ромодане Кирповичу, як я стомлююсь, відрубуючи щоночі тисячі голів, виморюючи голодом людей, знищуючи їх у шахтах, на будовах, у лікарнях, під’їздах, в’язницях… І всюди  кров, кров, кров… Не розумію, докторе, чому я змушений брати на себе заслуги моїх підлеглих – десятків міністерств, комітетів та відомств?

– Акакію Фортуновичу, ви гадаєте, вашим міністрам не ввижаються криваві сни? Неодмінно бачать, щоправда, у межах їхньої компетенції. Я так скажу: найкращий спосіб позбутися кошмарів – якнайшвидше про них забути. А ще ось – тримайте пігулку – третину перед сном. Якщо не допоможе, можна додати ще четвертинку – і наче рукою зніме. Це я у знайомого аптекаря дістав, а він роздобув у поліклініці американського президента. Усього за якихось дванад­цять тисяч зелених за штуку.

Звичайно, панове, я нюхом відчув, що ніякі то не американські ліки, а звичайні наші снодійні за 5 гривень. Я не президент – мене не обдуриш.

– Якщо минуться кошмари, то я, Кендюху, у боргу не залишуся… До речі, скажи міністру фінансів, щоб повернув тобі гроші як за упаковку…

– Та що ви, пане президенте, це ж дрібниці… Я ж не для себе, для вас стара­юся… Але не забудьте вжити додаткову четвертинку, якщо не допоможе третина.

– Знаєш, Кендюху, я не стану розбиратися, де третина, а де четвертина… Я за державними справами забув навіть таблицю множення, а ти мені про якусь вищу математику… Сам зроби розрахунки і поділи пігулку на потрібні дози. 

– Гаразд, це нам як раз плюнути. Зараз дам указівку своєму заступнику, а він – академіку, а академік – доктору наук, а доктор наук – кандидату наук, а кандидат – провізору… І ще одне приємне для вас, пане президенте, повідом­лення: пацієнти підпорядкованої мені республіканської психлікарні одноголосно ухвалили рішення про надання вам почесного звання пацієнта медичного закладу й обладнали музей ваших досягнень у розбудові психлікарень у країні. Можу вас, Акакію Фортуновичу, привітати: подібний музей – єдиний у світі.

– Дякую, Кендюху. Влаштуй мені найближчим часом зустріч із пацієнтами. Це мені вкрай важливо напередодні виборів. А тепер, Кендюху, маю до тебе досить інтимне прохання…

– Пане президенте, ви мій найповажніший пацієнт, тож можете говорити що завгодно, не криючись. А вже таємницю спілкування я вам гарантую. У вас щось важливе? Прблеми з сексом?

– Кажуть, докторе, у багатьох країнах існує дуже гарний звичай: так в Італії останнього дня перед Новим роком люди викидають із квартир старі меблі, у Франції, здається, старі речі, а я бажав би запровадити, щоб українські чоловіки замінили старих жінок на молодих. Ха-ха, жартую, не для преси… А тепер перейдімо до справи. Ти, Кендюху, знаєш мою тьолку… Тьху, бля… Мою поло­вину. Ну, Дуську. Розумієш, сама вона не здогадується, а я ніяк не наважуся… Одне слово, ти можеш її омолодити? Я щодня дивлюсь на голі попки, гострі груди та круті стегна дівчаток, а коли повертаюся додому, то доводиться, як кажуть наші старші брати, “хлебать кислі щі”. Під твоєю п’ятою інститут геронтології, переливання крові, травматології, ортопедії, краси…

– Досить складне питання, Акакію Фортуновичу, але спробую чимось зарадити. Є тут одна фірма, котра пропонує геронтологічну барокамеру за скажену суму… Гарантують омолодження удвічі і навіть утричі. Але, повторюю: дуже дорого, кілька мільйонів зеленкою…

– Кендюх, за кого ти мене сприймаєш? Я ж не жлоб, щоб торгуватися за якісь там копійки, коли йдеться, так би мовити, про долю держави. Завтра ж Євдокія Аполонівна повинна приступити до процедури. Відповідатимеш головою, якщо до того часу вона в тебе буде на місці.

Я, панове, бачив, як наступного дня лікарі майже примусом запхали Дуську до барокамери, що нагадувала мені чимось ту, в якій тренуються космонавти, гідронавти й астронавти.

За тиждень Дуська, прошу вибачення, Євдокія, явилася на наші очі, від чого ми просто зойкнули! Перед нами стояла… ну не дівчинка, а така собі симпатична молодичка років за тридцять з усіма належностями, що як магніт притягують чоловіків, незалежно від віку і раси.

Дурилло ледь не здурів од захоплення. Назвати її Дуська – не повертався язик навіть у мене. Здається, вона зійшла з обкладинки журналу “Плейбой”. Не треба  бути провидцем, щоб здогадатися: Євдокії стояти поруч із Дуриллом було соромно. Та й Дурилло почувався наче в чужій тарілці. Їх виразно розділяла невидима вікова стіна.

Того вечора президентша додому не повернулась. Наступного дня вона виправдовувалась, ніби ночувала у троюрідної тітки свого двоюрідного брата.

Дурилло був у паніці. Однак кардинальних заходів чинити не наважився, аби не викликати у провладних колах переполох, хоча домашні скандали з новою старою дружиною досягли апогею. Одного разу Євдокія так йому і заявила: ”Якби я колись знала, що матиму справу з таким опудалом, як ти, то краще б вийшла заміж за сантехніка або двірника!”

За кілька днів Дурилло викликав до себе того ж таки Кендюха.

– Слухай, рахітику, що ти, бля, вчудив? На хрена мені здалися твої штучки? А втім, а втім… У мене виникла геніальна ідея! Можливо, ти і мене запхнеш у ту барокамеру? А що як і я помолодшаю років на сорок? Тільки дивись, не вчуди, як тоді, коли ти мені підсунув південокорейський апарат, що визначає інтелектуальний рівень людини, а він взяв і висвітив мені самі нулі... 

– Акакію Фортуновичу, я порадив би вам трохи зачекати…

– А це ж чому? – здивувався мій хазяїн.

– Річ у тім, що в інструкції до барокамери написано: японський виробник дає гарантію своїй продукції лише на один місяць. Зачекаймо результатів, пане президенте.

Рівно за місяць у спальні президента стався переполох. Коли Дурилло прокинувся і поглянув на свою Євдокію, то з криком: “Ґвалт!” – зірвався з ліжка, мов навіжений, і сховався за трельяж…

Коли президентша поглянула на себе у дзеркало, із нею ледь не стався епілептичний припадок.

Навіть ми з кішкою Анфісою трохи не позбулися здатності розуміти: перед нами стояла Дуська з усіма ознаками восьмидесятилітньої баби.

– Кендюх! – закричав не своїм голосом президент по телефону. – Негайно до мене!

За кілька хвилин Кендюх витягнувся перед Дурилом, як струна, ковтаючи пригорщами ліки одночасно від усіх хвороб.

– Це що таке?! – аж занадто грізно запитав президент свого підданця. – Що ти вчинив із Євдокією Аполлонівною?

– Та я… Та ми… То фірма… Там, в інструкції, написано чорним по білому, що барокамера такого типу є експериментальною і лише в одному екземплярі. Якщо я правильно зрозумів, японці збиралися випробувати її на комусь із нас… І ще така деталь: по закінченні гарантійного терміну вони не гарантують позитивних результатів. А ті зміни, що сталися з Євдокією Аполлонівною, – передбачає навіть наша наука, але це вже із сфери вищої біології…

– Япона мать! – закричав Дурилло. –  Я їм, бля, покажу, як калічити людину!

Панове, кого-кого, але мене не обдуриш. Я помітив, як мій хазяїн крадькома потиснув руку Кендюхові, мовляв, молодчина! – і з удаваним криком виштовхнув його за двері.

З того часу в житті подружжя Дуриллів запанувала тиша й благодать. У них надовго зникли претензії одне до одного, вони у чотири руки продовжили пожинати плоди своєї щасливої долі.

АКУЛИ ПЕРА

Ніхто не любить так славу, як любить її мій  хазяїн. На відміну від сонця, яке віддає своє світло й тепло, Дурилло є його антиподом – він вбирає усе найкраще, що належить іншим.

У перші роки свого владарювання Акакій соромився преси – не так боявся своєї кострубатої мови, як не розумів запитань журналістів, а тому прес-конференції проводив виключно з числа провладних писак, зачитуючи відповіді на попередньо підготовлені запитання.

І раптом Дурилла ніби прорвало, чи то порозумнішав після видалення мізків, чи йому здалося, нібито мовлене ним слово єдино правильним і спростуванню не підлягає. Він навіть наважився проводити прямі зустрічі не лише з місцевими писарчуками, а й з міжнародними акулами пера. Мене він брав на прес-конференції обов’язково, позаяк я був його біологічним стимулятором. Маючи цупку пам’ять, я колекціонував відповіді Дурилла, не сподіваючись на оприлюднення. І лише тепер маю можливість переповісти почуте своїм читачам.

Кореспондент французького телебачення:

– Пане президенте, скажіть, будь ласка,  що ви будуєте в Україні?

Дурилло: – Узагалі-то, це державна таємниця, але я перед вами буду відвертий до кінця. Останнім часом ми активно будуємо три президентських дачі – у Криму, в Закарпатті, в Підмосков’ї і п’ятиповерховий санаторій на шістьох осіб. А ще ми будуємо  президентський літак із ракетним двигуном.

Кореспондент африканської газети: – Вельмишановний пане Дурилло! Вашу республіку, як і нашу, називають банановою, хоча за три місяці перебування в Україні я ніде не помітив жодної пальми. Чи у вас тут нічого не садять? Як це зрозуміти?

Дурилло: – А означає це те, що я в першу чергу посаджу міністра лісового господарства. Уже до кінця року, обіцяю, на наших вулицях зацвітуть пальми, ліани, кипариси, апельсинові, оливкові, мандаринові, лимонні та апельсинові кущі і дерева. А згодом ми налагодимо бартер з американськими ескімосами щодо обміну наших екзотичних плодів на їхню картоплю.

Кореспондент польського радіо: – Ми побували на півдні вашої країни у багатьох дитсадках, школах і вищих навчальних закладах, однак ніде не почули української мови. Чому?

Дурилло: – Тому, що там навчаються глухонімі.

Кореспондент японського телебачення: – Як ви гадаєте, пане президенте, чому українська естрада опинилася у жахливому становищі?

Дурилло: – Сталася аварія. На хуторі Михайлівському, що межує на кордоні з Росією, ми випадково відкрили не той кран і на нас хлинули усі відходи з російської естрадної та книговидавничої каналізації.

Італійське радіо:

– Пане президенте, чим ви виправдовуєте широке використання вами ненормативної лексики?

Дурилло: – Малим словниковим запасом російської та української мов.

Австралійська телекомпанія:

– Подейкують, нібито ваша родина успішно займається приватним бізнесом…

Дурилло: – Дякую за розуміння. Спробував би хтось з-поміж вас прожити на президентську платню у розмірі 400 гривень на шістьох осіб, то мені більше ніхто не задавав таких наївних запитань.

Канадське радіо і телебачення:

– За час вашого президентства близько 90 відсотків українців опинилися за межею бідності. А що далі?

Дурилло: – Дочекаємось, поки за межу бідності долучаться ще десять відсотків, а тоді настане повна справедливість і рівність.

Китайський журналіст:

– Як відомо, у Китаї міцна економіка, а що у вас?

Дурилло: – А у нас міцна московська горілка!

Німецьке радіо:

– Як стверджує міжнародна статистика, Україна надійно утримує перше місце у світі з дитячої смертності, одне з перших у Європі із захворювань на СНІД. Яка цьому причина?

Дурилло: – Причин багато, а відповідь – одна: ви виготовляєте найкращі автомобілі, але ж ми вам не заздримо!

Чеське радіо:

– Пане президенте, чому ви не любите власних журналістів?

Дурилло: – Неправда! Нещодавно мені показали відтяту голову журналіста – із неї не випало жодної волосини. А втім, у моїй державі кожен журналіст мусить відповідати за написане головою.

Фінське телебачення:

– Кажуть, ви збираєтесь на третій термін президентства, але ж Конституція забороняє. Що ви на це відповісте?

Дурилло: – У нашій Конституції йдеться про те, що народ є єдиним джерелом влади. Отже, якщо народ захоче, щоб я став утретє президентом, то він це зробить, не питаючи ні мене, ні вас. І я як президент гарантую йому на це повне право.

Естонська газета:

– Пане Дурилло, кого б ви хотіли бачити на своєму місці після чергових виборів?

Дурилло: – У мене погано із зором – глаукома, катаракта й короткозорість. Боюсь, що свого наступника я не побачу.

Англійське радіо:

– Хто вам ближче – Росія чи Америка?

Дурилло: – Сьогодні відстань не має значення. Я з обома президентами спілкуюсь мобільним телефоном.

Ізраїльське телебачення:

– Добродію президенте! Як ви дивитеся на те, щоб українців переселити до Ізраїлю, а євреїв до України, можливо, таким чином уладнається далекосхідна проблема?

Дурилло:  – Уся складність полягає у тому, що я не встиг, як належить, вивчити українську мову, а ви вже пропонуєте єврейську…

Російський телеканал:

– Пане президенте, чому на виборах двічі підряд фортуна посміхнулася саме вам?

Дурилло: – Тому, що ми сподобались один одному. І я по-батькові Фортунович.

Португальське радіо:

– Чи не викликає у вас тривоги, пане президенте, той факт, що у вашій країні щороку вмирає близько мільйона громадян?

Дурилло: – У нас повна демократія. Кожен вибирає, де йому краще – на тому чи на цьому світі.

Словацьке телебачення:

– Пане президенте! Загальновідомо, що сотні тисяч ваших жінок нині перебувають за кордоном у так званому сексуальному рабстві. Ваша реакція на такий стан справ?

Дурилло: – Якби я мав таку кількість жінок, як ви сказали, то може б, і потурбувався про їхню долю, як хан про свій гарем, однак я маю лише одну жінку, і вона перебуває удома. А втім, якби наші чоловіки задовольняли їхні потреби, а жінки не були легкої поведінки, то не виникало б таких проблем.

Голландське телебачення:

– Містер Дурилло! Чи не здається вам дивним той факт, що на другому десятку літ існування держави у вас досі точаться суперечки: чи потрібна Україні незалежність, національна ідея, українська мова, культура та інші державні атрибути? Це все одно, якби ми зараз розпочали дискусію про необхідність коліс для автомобіля…

Президент: – А що тут дивного? Просто ми хочемо до українського автомобіля приставити російські колеса, а куди він помчить, це залежить від водія і від того, хто оплачує дорогу.

Вірменське радіо:

– Пане президенте, що скажуть про вас люди, коли ви залишите свій високий пост?

Дурилло: – “Хай земля йому буде пером або ж прахом…” Ви, сподіваюсь, самі зрозуміли чи, може, вам популярно пояснити?

ВІДДІЛ АНЕКДОТІВ

– Викликали? – запитав президента міністр служби безпеки Фед Сексотов таким масним голосом, наче маслом намастив кусень хліба.

– Хух, ну ти ж мене, Сексотов, налякав ! Звідки ти взявся?

– Із потаємних дверей №9, пане президент!

Хочу вам, любі читачі, пояснити таку річ: навіть я, давній мешканець цих хоромів, досі не можу запам’ятати усіх потаємних дверей, одні з яких ведуть до їдальні, другі – до спочивальні, треті у бункер, четверті до ліфта у метро, п’яті на вертолітний майданчик, шості з’єднували з міською каналізацією, сьомі… Я вже не кажу про двері до ванних кімнат і шести клозетів… Таким чином могла бути убезпечена людина, на душі якої не одна тисяча гріхів. Навіть маючи такий захист і надпотужну охорону мій хазяїн почувався не досить упевнено – йому мало не щодня ввижалося, нібито в одних із дверей виникне терорист-самогубця із великою зв’язкою гранат на шиї і тоді – прощай райське життя!

– Що там твої стукачі, пардон, слухачі новенького дізналися про мене?

– Та ніби нічого свіжого. Жодного анекдота про вас не почули.

– Як так жодного? Чому про мене не складають анекдотів? – гримнув президент та так, що на його пласкому чолі підскочив руденький паричок. – Про всіх видатних є анекдоти, а про мене немає?! Що за неподобство?! Чи я дурніший за інших? Куди дивиться служба безпеки?

– Вельмишановний Якиме Фортуновичу…

– Який я тобі в біса Яким? Це у твоєму відомстві усіх свиней якимами називають. А я, затям, дурню, – Акакій!

– Так точно, Акакію Фортуновичу! Тут така справа. За совєцьких часів, як відомо, не те, що за вигадування, а навіть за розповсюдження анекдотів давали вишку, або ж запроторювали на соловецький курорт. Очевидно, тому люди побоюються складти про вас анекдоти, пане президенте. Кажуть, анекдоти опрацьовують, як алмаз. Їх творять не дурні, і, можливо навіть, колективно, бува, за чаркою, на риболовлі чи на роботі. А потім той анекдот тешуть, шліфують, переробляють. І коли він стає крилатим, вилітає, мов горобець із гнізда, і тоді вже його ніхто не спіймає…

– А ти, Феде, створи у себе відділ із боротьби… тьху-тьху… із вигадування  та розповсюдження анекдотів про президента. Не яких-небудь, а досить пристойних. Таких, щоб підкреслювали мою мудрість, державний розум, всенародну любов, моє прагнення служити державі до останнього подиху життя.

– Розумієте, пане президенте, за великі гонорари можна створити службу анекдотів, однак для так званих літературних негрів необхідна позитивна інформація про вас. А де її у біса добудеш? Самі знаєте, у нас із вами, куди не копнеш, то нічого  доброго не знайдеш…

– Ну ти, Сексотов, не перебільшуй, а краще створи відділ розробки позитивної інформації. Чи у нас фантазерів мало? З братньої країни своїх друзів запроси – вони за пару мільйонів із мухи слона тобі зроблять.

– Я подумаю, пане президенте…

– Думати будеш на унітазі, а тут потрібно діяти. Тим більше, якщо це доручення самого президента! Кого налякай, кого підкупи, кого підлови… Чи мені, Сексотов, учити наше славне ЧК? До речі, куди ти погруддя Дзержин­ському подів? Може, викинув на смітник?

– Таке кажете, Акакію Фортуновичу! Та він для мене, як бог, а може, й вище! Ну, коли вже настане той час, коли ми поставимо йому пам’ятник у центрі Києва? Наші ветерани ждуть-не діждуться…

– Зачекайте трохи. Доб’ємо націоналістів у їхній колисці, щоб від них жодного українського слова не залишилось. А тим часом пам’ятник Феліксу Едмундовичу можна потихеньку виготовляти. Точно такий, як у Москві. З пильним революційним поглядом. Отже, домовились? І ще таке, Сексотов, бо я ледь не забув: як там наша опозиція? Чи є в ній представник від президента?

– Обов’язково, пане президенте, і не один…

– Чого ти, Сексотов, мнешся, наче у тебе нетримання сечі? Кажи, як на духу.

– Я, Акакію Фортуновичу, пригадав про вас один анекдот…

– З нього й треба було починати розмову.

– Якось у вас запитують іноземні кореспонденти:

– Скажіть, пане Дурилло, чи збираєтесь ви коли-небудь піти у відставку?

– Звичайно, – відповідаєте ви.

– Коли саме, пане президент?

– Коли навчуся ходити.

– От бачиш, Сексотов, а ти кажеш, нібито про мене не складають анекдотів!

– Так тож…

– Що “тож”?

– То мій онучок вигадав про вас анекдот…

– Молодчина твій онука! Подаруй йому комп’ютер. Від мого імені і за державний рахунок.

– Єсть, пане президенте!

ЛЮДОЖЕР

– Пашо, зайди до мене! – наказав Дурилло своєму канцлерові по телефону.

Той з’явився на виклик без найменшої затримки.

– Слухаю, Акакію Фортуновичу!

– Хочеться, Пашо, якоїсь екзотики. Чи не можеш ти мені організувати поїздку до якогось дикого куточка Африки? Але так, щоб за душу взяло…

– Акакію Фортуновичу, я читав у газетах про одного вождя-президента племені хоко-моку. Кажуть, нібито він справжній людожер…

– Цікаво, цікаво! І скількох він підданих з’їв?

– Подейкують, у день не менше трьох споживає. Страх як любить свіжину. А от заморожених не визнає.

– А хто йому більше до вподоби – діти, жінки чи чоловіки?

– Про те не пишуть. Очевидно, це його особиста таємниця. А втім, яка різниця, хто йому до вподоби… Головне – оригінал!

– Пашо, познайом мене з цим колегою, можливо, ми з ним заприятелюємо? Він нам банани, а ми йому живий товар! Можеш із ним з’єднатися?

– Спробую. Маю номер його мобілки.

– Тільки швидше, бо я згораю з нетерпіння!

– Алло! Канцелярія президента Момора? Вас турбує адміністрація президента України Дурилла. Повторюю: не Дебіла, а Дурилла! Диктую по складах: від слів “дурень” і “рило”! Звідки ми? Ні, не з Антарктиди. Ми з центру Європи. Не з центру Марса й Венери, а з Європи, де Німеччина, Польща, Іспанія… Не чули про таких? А в тім, яка різниця, звідки ми. Головне, що ми вас знаємо й бажали б підтримувати тісні дипломатичні зв’язки. З’єднайте нас із вашим президентом. Він обідає? Тим краще! Мій хазяїн володіє англійською на рівні третього класу школи для неповноцінних дітей. Акакію Фортуновичу! Візьміть трубку. Говоріть.

– Хелувін! Ґутен морґен, пане президенте! Смачного вам! Не чую, там у вас такий крик, наче когось ріжуть… Вибачте, колего! Я не знав, що ви категрично не визнаєте ножів і вважаєте їх застосування негуманним актом… Так, так – це святотатство. О, тепер ви говорите нерозбірливо. Гаразд, зачекаю, допоки ви пережуєте й проковтнете… Що? Хто не дає вам їсти? Руками відбивається? То ви його зв’яжіть, щоб не дригався… Що, поперек горла став? То не забудьте запити соком! І соку не вживаєте? Ага, у вас недокрів’я? Тільки кров першої групи? А у мене алергія… від опозиції. Так, так, вона готова мене з’їсти з ну­тро­щами… Ви вже цю проблему  розв’язали? Був би щасливий перейняти ваш досвід… Ще раз прошу вибачити за невчасний дзвінок, пане президенте.  Хотів би зустрітися з вами, налагодити економічні зв’язки… Скільки мені років? За шістдесят… Не по зубах… Я ще нормальний на вигляд… Дякую за комплі­мент… Чекайте цими днями. Прибуду з поважною делегацією. Ще раз смачного! До зустрічі, пане президенте! 

Знаєш, Пашо, він мене заінтригував! Оригінальна людина. Я йому заздрю. Уявляю, як він телефонує своєму канцлерові і каже: “А подай-но мені до сні­данку віце-прем’єра у живому вигляді”. Там, очевидно, не так б’ються за по­сади, як у мене. Тут один одного пожирають… Може, й справді, запропо­нува­ти свої кадри? У будь-якому разі поїздка так просто не минеться, хоч якогось досвіду, але набуду.

Не минуло й двох днів, як ми вже летіли з президентською родиною за екватор. В Африці, я вам скажу, жарко, як у фінській лазні. Від задухи ніде сховатися. Нас зустріли на аеродромі й повезли на буйволах до президентської резиденції. Раби всю дорогу махали над нами кипарисовим листям, і лише встигали подавати морозиво чи мінеральну воду. З-поміж делегації я, вочевидь, один почувався найкраще, оскільки мій організм був краще пристосований до спеки. Можливо, давалося взнаки моє коріння: мої предки були вихідці майже з цих місць.

Вождь-президент племені хоко-моку Моморо зустрів нас, наче рідню, виколупуючи із зубів залишки сніданку. Довго розпитував Дурилла про голодомор і людожерство в Україні, про що він вичитав із всесвітньої енциклопедії в Інтернеті. Шкодував, що його держава-плем’я безнадійно відстала від цивілізації – за останні сорок років його правління не було жодного голоду. І чи не подарував би йому  президент двох-трьох комуністів із тим, аби вони навели лад у його державі, бо останнім часом його піддані зажиріли від доброго життя. Може, хоч тоді вони дізнаються, що таке голод і холод...

Після розкішного обіду нас відвели на відпочинок. Треба зауважити, що гостинний господар узагалі не їв, а лише пив якусь червону рідину, уважно розглядаючи мого хазяїна. Особливо його приваблювали пахощі, якими був просякнутий наш президент.

Увечері Моморо запросив Дурилла на самміт, тобто на перемовини віч-на-віч і скромну вечерю. Звичайно, Дурилло попросив дозволу прихопити  із собою й мене. Після того як Акакій переконав його, що песик не заважатиме у спілкуванні через незнання жодної з людських мов, вождь погодився, але без особливого бажання.

Чорношкірі слуги встелили плетений стіл екзотичними фруктами й овочами, виставили чудернацькі бутлі із соками. Невдовзі двоє дужих чоловіків занесли у приміщення сплетений із тамтешнього очерету кошик, угорі якого я помітив кришку, що  прикривала отвір.

– Пане президенте! – запросив вождь мого гостя. – У нашому племені здавна існує чудовий звичай: розпочинати розмову з вечірньої трапези. Прошу скуштувати екзотичну страву.

Дурилло стояв посеред приміщення, покірно склавши на животі руки. Вождь звів руки угору і слуга підніс йому молоточок і пару золотистих ложечок, одну з яких він простягнув Дуриллові.

Він звів угору плетену кришку кошика і я устиг помітити, як чиясь голена голова заворушилася в отворі. За усіма ознаками, це була мавпочка.

Володар обійшов плетений кошик кілька разів, дмухнув угору, присів, потім пострибав на правій нозі, і, нарешті, рвучким ударом молоточка поцілив у тім’ячко нещасної тварини. Цей ритуал він виконував із таким професіо­налізмом, що у Дурилла це викликало неабияку заздрість. Звичайно, іншого разу мій хазяїн міг би утратити свідомість, але не тепер, адже сьогодні він  представляв собою не главу звичайної родини, а велику європейську державу.

– Прошу до частування! – і вождь зачерпнув ложечкою ще живі мавпячі мізки

Акакій зібрав у кулак усі свої нерви, зачерпнув ложечкою теплу речовину, що парувала над кошиком…

– А ви знаєте, пане Моморо, воно наче й нічого – досить оригінальний смак… Гадаю, після цього мені не страшна навіть атомна війна…

– Пане Дурилло, от бачите, ми з вами якось непомітно перейшли на мілітаристську тему. Саме про військові стосунки я й збирався з вами поговорити віч-на-віч… – і уже вкотре вождь невдоволено подивився у мій бік, – розумієте, пане президенте, довкола мене знаходиться кілька ворожих племен і кожне з них намагається мене з’їсти, навіть без солі і в прямому і в переносному розумінні… Пропоную бартер: я вам прикраси з кісток і кипарисові накидки на статеві органи, а ви мені за кожну одиницю – бойову ракету типу “Земля-Земля”.

– Е, ні, пане Моморо, ваша пропозиція нас не зацікавила – на ваші статеві накидки у нас не поспіла мода… пропонуйте щось екзотичніше.

– Гаразд, пропоную мавпочку на ракету. Ви вразите усю Європу, демонструючи їй екзотичну страву, котру ви сьогодні скуштували.

– Я згоден! – вигукнув Дурилло.

– О, це чудово! – проказав, збуджений удалою угодою, вождь-президент. – Я навіть не сподівався на вашу ласку! За нашим старим звичаєм укладення важливої угоди ми з вами мусимо закріпити міцним поцілунком.

Дурилло не встиг навіть поворухнутися, як Моморо замкнув його у своїх обіймах, і вп’явся губами у шию. Між нами кажучи, мені незручно було дивитися на те, як обіймаються чоловіки, і я відвернувся – цей гомосексуальний ритуал завжди викликав у мені неприємні почуття. Я мимоволі згадав випадок, коли у кабінеті Дурилла під час його п’ятихвилинної відсутності міністр торгівлі і легкої промисловості кинулися одне одному в обійми, наче не бачились тисячу років…

Раптом я почув, неначе щось заклекотіло, захарчало і важко засопіло. Я озирнувся довкола – у наметі, крім нас – ні душі. І тут мені здалося, ніби обійми двох верховодів затяглися занадто довго, що викликало деяку підозру. Мені здалося, що очі Дурилла були неприродно вирячені, а язик вивалився мало не на груди. Тільки тепер я зрозумів, що мій хазяїн у небезпеці, а простіше – його душив місцевий людожер.

Чи можете ви собі уявити, як могли ми повернутися додому з тлінним тілом президента (у тому разі, якби від нього щось залишилось)? А скільки б чуток рознесли про нього злі язики! Мовляв, підхопив мавпячого СНІДу, або в кращому разі: отруївся місцевим маїсовим самогоном. За одну мить я згадав свою маму, яка ціною власного життя врятувала Дурилла. Вочевидячки, така сама доля випала і мені…

Досі не знаю, де у мене взялося стільки сили, звідки виникла злість, але я, мов тигр, кинувся на кривдника мого хазяїна й щелепами вп’явся йому у шию. У вождя миттю ослабли м’язи і його зуби відпустили шию Дурилла. Вождь завив, затупцював на місці, і тут, наче з-під землі, коло нього виросло двоє слуг. Один здійняв угору руку із списом і наміром проткнути ним Дурилла, однак Моморо зупинив його намір кволим порухом руки. Мовляв, не чіпати ні гостя, ні його собаку, оскільки він трохи погарячкував унаслідок жахливої спеки. Але я зрозумів, що його стримувало від рішучого кроку: він боявся міжнародного скандалу.

Наступного дня вождь Моморо через слуг побажав нам щасливої дороги, вибачившись, що не зможе особисто провести нас через захворювання на грип. Кажуть, того дня він чи не вперше порушив свій режим: відмовився поснідати своїм міністром іноземних справ…

Ми швидко спакували свої валізи, прихопили на пам'ять кілька фігових листків і вирушили до аеропорту, де на нас із нетерпінням чекав повітряний лайнер.

Дурилло летів додому із забинтованим горлом. Йому всю дорогу робили примочки і втирали найкращі бальзами. Завтра невідкладна зустріч. У кримській резиденції його мав прийняти президент великої північної держави.

Дурилло з неприхованою любов'ю наблизився до мене, узяв на руки, погладив і сказав:

– Друже мій вірний, відтепер я з тобою не розлучуся  узагалі – ти єдиний мій янгол-охоронець.

За кілька місяців напередодні зворотного візиту вождя Моморо, з Африки надійшла сумна для Дурилла звістка: вождь-людожер раптово помер, так і не встигнувши довершити сотні важливих справ. У дипломатичних колах подейкували, нібито він подавився черговою жертвою, хоча я особисто не відкидав думки, що причиною його смерті міг бути і я, коли у запалі боротьби з ним не розрахував свої сили…

ТАЄМНИЦЯ ОРДЕНА СВЯТОГО АЛСО

– Пане президенте! – доповідав Дуриллові міністр служби безпеки Фед Сексотов. – У підпорядковану вам державу прибув громадянин Канади, нащадок великого київського роду Ярослава Мудрого, князь Вищеслав Мудрійко.

– Чого він хоче, цей князь Мудрійко? – поцікавився Дурилло.

– У нього досить пристойна мета – увіковічнити наші славні імена в аналах світової історії. Як засновник Таємного Ордена Святого Алсо князь пропонує прийняти у дійсні члени найдостойніших з-поміж нас.

– Що від нас вимагається?

– Дрібниці: півмільйона зелених з кожного і велике бажання.

– А він не казав, що означає Орден Святого Алсо?

– І це розтлумачив. У часи київських князів в Україні мешкав птах, якого усі вважали святим. От він і став символом української еліти. Під його крилами перебуває чимало київських князів, гетьманів…

– Сексотов, а звання він якесь надає?

– Так точно, пане президенте! Але то поки-що залишається таємницею обряду. У них, розумієте, як і в нас – усе згідно  Протоколу.

Дурилло набрав номер телефону канцлера Паші Підкоритного. Не встиг він покласти на стіл мобілку, як у дверях виникла постать канцлера Паші.

– Уважно слухаю вас, високошановний пане президенте!

– Пашо, ти вже чув про князя Вищеслава Мудрійка?

– Якби не чув, то ви мене не тримали б на цій посаді, Акакію Фортуновичу.

– Як ти, Пашо, вважаєш: хто з нашої компанії може стати членом Таємного Ордена Святого Алсо?

– Пане президенте, якби я не назвав вас першим, то, присягаюся, у мене відсох би язик. Другою – наша славна Євдокія Аполлонівна, третьою – ваша донечка, Аліса Акаківна, четвертим, перепрошую, моя скромна особа, п’ятим доводиться назвати прем’єр-міністра Відмичку, хоча язик не повертається, шостим Голову парламенту, Інокентія Пацюка і, звичайно ж, всіх віце-прем’єрів, міністрів, їхніх заступників. На цьому можна обмежити їхню кількість, хоча, я розумію, від бажаючих не буде відбою – але ж із свинячим рилом там нема чого робити.

– Пашо, на коли призначимо таємне зібрання?

– Краще на четвер. Цього вечора у вас не буде жодного офіційного прийому.

Скажу, панове, вам без хвальби: єдиний, кому вдалося побувати на цьому заході у ролі спостерігача – це був я, оскільки, як вам відомо, без мене не обходилась жодна більш-менш значна подія, у якій брав участь президент Дурилло.

Цього пам’ятного вечора у літній резиденції президента зібрався цвіт держави. Правда, окрім дружини президента і його доньки я не помітив жодної жінки. Та й обслуговуючий персонал складався з глухонімих, який навмисне утримували заради подібних подій з тим, щоб жодна інформація не витекла за межі резиденції президента.

Поважного гостя з Канади зустріли бурхливими оплесками. Князь Вищеслав Мудрійко виступив із короткою, але досить насиченою промовою, ознайомивши присутніх з історією виникнення Таємного Ордена Святого Алсо. Як я зрозумів із мовленого: цей Орден заснував сам Ярослав Мудрий, який заповідав своїм нащадкам постійно поповнювати його ряди членами найвищого керівництва України.

Усіх претендентів до таємничої організації одягли у стародавні мантії. Їхні груди мало не до п’ят вкривали державні відзнаки й нагороди. Для того, щоб їх заслужити, необхідно було здобути перемоги не менш як у трьох світових війнах. Голови присутніх покривали митри з двома китицями угорі – чимось схожими на ті, які я бачив на циркових клоунах.

Після деяких організаційних процедур і магічних заклинань князь Вищеслав Мудрійко звернувся до поштивого зібрання з пропозицією скласти гуртову присягу на вірність Святому Алсо.

З цієї присяги мені запам’яталося таке:

– Присягаю, до кінця життя бути відданим діянням Святого Алсо і молитися йому двадцять чотири години на добу. І якщо я порушу присягу, нехай мене покарає гнів Святого Алсо!

– Присягаю! Присягаю! Присягаю! – тричі вигукнули нині вже дійсні члени Таємного Ордена Святого Алсо.

На завершення дійства князь Вищеслав Мудрійко звернувся до присутніх із такими словами:

– Вельмишановне товариство! Сердечно вітаю вас із вступом до найдостойнішого у світі товариства, яке повною мірою відповідає вашій моралі, розуму і діянням. На превеликий жаль, я змушений покинути шановне зібрання у зв’язку з терміновим від’їздом на Батьківщину, де на мене чекають невідкладні справи. Одначе я залишаю для вас пакет, текст якого ви маєте оголосити наприкінці таємного зібрання, коли я перебуватиму в літаку.

Князь Вищеслав Мудрійко шанобливо здійняв руку угору і побажав присутнім усіляких гараздів, і вже за хвилину президентська машина за вартістю літака понесла його до бориспільського аеропорту.

Після тригодинної трапези, коли енна чарка зрівняла усіх урядовців у правах, нарешті, президент Дурилло нагадав про таємничий пакет. Члени Таємного Ордена Святого Алсо, підтримуючи один одного, вишикувались посеред зали в очікуванні приємного повідомлення.

Канцлер Паша Підкоритний привселюдно розірвав пакет і роздобув із нього довгий аркуш позолоченого пергаменту з масивною сургучевою печаткою. Відкашлявшись, він узявся читати написане дзвінким уро­чистим  голосом:

“Указ його величності князя Вищеслава Мудрійка. Цим своїм Указом нака­зую: роздати конверти, що містяться у даному пакеті, кожному, хто склав при­ся­гу на вірність Таємного Ордена Святого Алсо. Як випливає із вищесказа­ного, усім кандидатам товариства присвоюється почесне звання дійсного члена Таєм­но­го Ордена Святого Алсо, яке він зобов’язаний но­сити до останніх днів свого життя”.

Канцлер Паша знову забрався рукою углиб пакета й роздобув купу не велич­ких конвертів із номерами, посадами й прізвищами їхніх власників.

Президент Дурилло перший потягнувся за конвертом за номером один і тремтячими руками почав його розривати. Нарешті, він витяг безцінний папірець і спершу пошепки прочитав про себе.

Із зали долетіли нетерплячі голоси:

– Ну, що там написано?

– Не можу розібрати… – промимрив уголос Дурилло. – Тут надру­кована якась дурниця, буцімто мені присвоюється звання “НАРАБ”…

– Стривайте, стривайте, – озвався канцлер Паша, - мені здається, наприкінці листа дається додаткове пояснення… Зараз я зачитаю: “Для тих, хто бажає дізнатися таємницю свого почесного звання, повинен прочитати його з кінця”.

– Залою прокотилось протяжне: “БА-РАН”, а потім почулися окремі зойки, зітхання, і, нарешті, регіт.

– То це я, виходить, баран? – вигукнув розлючений президент Ду­рилло. – Ось я йому! Ану поверніть його літак! Та я подам протест урядові Канади! І оголошу війну!

Я почув, як міністр оборони, Ян Стріляний, зашепотів Дуриллові на вухо: “Пане президенте! Утримайтесь від війни, адже всю свою стратегічну зброю ми продали африканцям, а на бойовому чергуванні залишилися самі рогатки…”

Гонорова публіка трохи протверезіла, заворушилася, і вже дехто з присутніх збирався покинути залу, але президент рішуче зупинив рукою дезертирів:

– Панове! Я бачу, ви тут усі хитропопі – дізналися про моє звання – і по кущах. Не буде такого! Пашо, роздай усім конверти і хай кожен зачитає те, що йому визначила доля.

Канцлер Паша так і вчинив, неохоче зачитавши своє звання: “ЙАРХАШ”.

Зала дружно проскандувала: “ШАХ-РАЙ!”

– Пашо! – гримнув президент. – Мою дружину й доньку не чіпай. Я й без вас знаю, хто вони такі…

– Оголошується звання під №5 – прем’єр-міністр Георгій До­стро­кович!

– “ТИДНАБ” –  тихо промовив Відмичка.

– “БАН-ДИТ!” – прокотилося залою.

– Конверт №6 – голова парламенту Альфонс Пацюк!

– “НИТЕРК”.

– “КРЕ-ТИН!”

– Конверт №7 –  міністр служби безпеки Фед Сексотов!

– “ТОІДІ”.

– “ІДІ-ОТ!”

– Конверт №8 – міністр інформації  Филип Холуйко!

– “РУДВОБ”.

– “БОВ-ДУР!”

– Конверт №9 – міністр культури  Макс Хряк!

– “ЯНИВС”.

– “СВИ-НЯ!”

–  Конверт №10 – міністр освіти Гаррік Кадило.

– “КУДНУД”.

– “ДУН-ДУК!”

Коли було розгадано звання останнього урядовця, і всі вже зібралися по домівках, як раптом канцлер Паша знову звернувся до гонорової публіки із запитанням:

– Панове зверхники! Мене просто-таки дивує, як так трапилось, що нікому з вас не прийшла в голову думка поцікавитись, що означає – Таємний Орден Святого АЛСО?

– А й справді! – ожили у залі урядовці. – Але хто нам пояснить, що таке АЛСО?

– Панове! Більше фантазії Це ж так просто. Прочитайте АЛСО  навпаки.

– ОС-ЛА! – хором прокотилося залою.

– Так, Таємний Орден Святого Осла! З чим я вас і вітаю!

Владна українська верхівка розходилась по машинах із таким відчуттям, ніби її хтось  пережував, ковтнув і виплюнув через задній прохід.

ЗМОВА

Багато чого в житті не любив президент Дурилло, але найбільше – відпо­відальності. Як тіль­ки у державі виникало бодай найменше загострення, він негайно запрягав свого білосніжного лайнера, наштовхував його вірнопідданою братією і відбував у позачергове турне до котрогось з африканських чи латино­американських племен, де про всяк випадок мав обласканого своїми почестями й дарунками вождя.

Цього разу один з багатьох агресивних сусідів мав намір відпанахати ласий шматочок украї­нської землі. Аби не заважати заздалегідь спланованій і узго­дженій операції, мій хазяїн помахав мені ручкою і, як привид, зник за хмарами „осиротілої держави”. Виявляється, мене він передав у надійні руки глави канцелярії Паші Підкоритного. Паша на кожному кроці намагався довести президен­тові свою особисту відданість і настійливо переконував, що довкола нього вештаються потен­ційні змовники, за якими потрібне пильне око, і тому він мав би довірятися лише йому, Паші Підкоритному. Отже, моя безпека для канцлера Паші була справою честі №1. Інакше він утрачав будь-яку прихильність президента. Мене, як найбільшу цінність, Паша поселив у власних апартаментах, нічим не обмежуючи мого пересування, дотримуючись звичних уподобань мого хазяїна.

Після смачної вечері я забрався на Пашине ліжко й упився природними пахощами літа, які випромінювала оксамитова білизна.

Я пригадав, як свого часу мені довелося побувати у складі пре­зидентської делегації на за­прошення президента Франції. З тої зустрічі мені запам’яталося, як високоповажний господар на вершині Альпійських гір пригощав Дурилла вишуканим коньяком, що зберігався з часів Наполеона.

Мій хазяїн ковтнув коньяку як щось бридке, що нагадувало йому нестерпні ліки, і поспішив у відповідь пригостити господаря „московською” горілкою, виготовленою на звичайному лікеро-горілчаному заводі – іншої Акакій не визнавав. Цього разу гостинний господар заледве не від­дав Богові душу, якби йому президентська „швидка” вчасно не надала допомоги...

Від несусвітніх пахощів квітів, що поєдналися з ароматом трав, я ледве не знепритомнів. І вже, було, поринув у приємний сон, як тут до моїх чутливих вух донеслися різні голоси із світлиці. Моя цікавість поборола сон, і я, скочивши на підлогу, потю­пав до гостей. Мені нетерпілося дізнатися, про що можуть розмовляти люди з най­ближчого ото­чення президента.

Угледівши мене, Пашині гості простягали до мене руки, намагаючись погладити мою золоторунну шерсть, при цьому приказуючи на кшталт: “І як до такого смердючого цапа потрапив такий чудовий цуцик?”,  “чи не набридло тобі, Ангеле, жити в оточенні цієї подружньої мерзоти?”

Я влігся на килимок і вдав, ніби сплю.

Паша хитнув головою і браві офіціанти зникли так само швидко, як і виникли. Господар вла­сноруч наповнив келихи рожевим коньяком і всі, як один, вигукнули: „Смерть Дуриллові! ”

– Феде, доповідай, чому ти досі не отруїв оцього шолудивого таргана?

Хочу ще раз нагадати вам, що Фед Сексотов – міністр служби безпеки, із діда-прадіда чекіст, до того ж, на пів ставки працює на чекістів сусідньої країни, де розпочинав кар’єру на світанку своєї молодості.

Як я дізнався з надійних джерел, одному з його предків сам Дзержинський з рук до рук передав іменну гранату, правда, із витягнутим запобіжником, а сам хутко зник за броньованими дверима кабінету. Кажуть, Фелікс Едмундович був неабияким жартівником: він не втрачав почуття гумору навіть на смер­тному одрі, коли йому замість ліків подали чарку з отрутою, виголосив тост: “Будьмо мерт­ві!”

На щастя, предок Сексотова виявився не лякливого десятка, він міг вийти сухим навіть із во­ди. Того разу після вибуху гранати чекіст не дорахувався лівої ноги, правої руки, одного ока й вуха. Правда, за ці муки він заслужив персональну пенсію. Ім’я його внука батьки склали з перших літер залізного Фелікса Едмундовича Дзержинського.

– Отже, всі мої намагання отруїти цього щура виявилися безрезуль­татними. Річ у тім, що наш кухар подавав Дуриллові невеличкими дозами ціанистий калій, від якого не виживе жодна тва­рюка.

– Чому? – захвилювався канцлер Паша,

– Спершу я подумав, що наш шеф просто загартувався від вживання отрути, аж поки не діз­нався про одну деталь із його біографії. Ви­являється, Дурилло певний час працював у хімічній лабораторії, яка спеціалізувалася на вироб­ництві отруйних засобів для знищення пацюків. Зро­зуміло, компанія лаборантів підібралася така, що з ранку до пізньої ночі вживала хімічні речовини, котрі мали вміст спирту, а коли його бракувало, у хід пішли високотоксичні реактиви. Як мені допо­віли наші люди, лаборанти замість солі вживали навіть ціанистий калій. Отож, коли ми підсипали його у страви прези­дентові, він раптом згадав його смак і почав вимагати збільшити дозу гострих приправ. Нині у нас скінчилися запаси ціанистого калію...

Паша насупив брови і знову наповнив келихи коньяком.

– За поразку не п’ю, – сказав він, – п’ю лише за перемогу! Будьмо! Хух! А що нам розповість міністр внутрішніх справ?

Артур Кидало поставив келих на стіл і невинними очима обвів присутніх.

– Мені, здається, Дурилло або щасливий, або ж зачарований – його ніщо не бере, його нічим до доб’єш. Четверту аварію влаштовуємо на дорогах, довкола гори трупів, а йому хоч би що! Він так звик до аварій, що вже жде на них із нетерпінням. У нього виник, так би мовити, спортивний азарт...

– А літак підірвати не пробували? – запитав канцлер міністра авіації Арнольда Зубилу.

– Намагалися, Пашо. Лайнера рознесло на друзки. Ми нарахували 300 тисяч уламків і жодно­го живого з обслуговуючого персоналу, а Дурилла знайшли на купі сіна анітрохи неушкодженого з підсмаженим бутербродом у руках. Не президент, а каскадер...

– А ти що скажеш? – і канцлер Паша усім тілом повернувся до командуючого Морським Флотом Роберта Водяного.

– І вода засранця не бере! Нещодавно ми проводили морські навчання і з єдиного підводного човна випустили торпеду по катеру, на якому перебував головнокомандувач Дурилло. Катер – навпіл. Пішов на дно. Підводний човен сплив на воду. Я збирався привітати капітана з улучним пострілом. Коли бачимо – наш Дурилло тримається за перископ підводного човна. Він навіть сам не втямив, що з ним трапилось. Думав, то була підводна прогулянка...

– Кендюх, а як там наша доблесна медицина? Бореться з рідним президентом?

– Пашо, ти, очевидно, вже зрозумів, що після видалення у Дурилла останньої звивини, наша медицина безсила... Я, правда, підсилав до Акакія екстрасенса, з тим, щоб той полікував його, нібито від алкоголізму, однак за кілька хвилин того шарлатана винесли із кабінету президента без свідомості ще й із синцем під оком... Нині той екстрасенс лікується у психлікарні.

– Отже, підбиваємо підсумки: Дурило – абсолютно невразливий. Які будуть пропозиції?

Міністри мовчали, обхопивши руками голови. На жодному з облич я не помітив найменших інтелектуальних ознак, хоча, не сумніваюсь: усі вони без винятку удень і вночі марили посадою президента.

– А може, він Кощій Безсмертний? – несподівано вигукнув міністр служби безпеки Сексотов. – У дитинстві я читав про нього казку. Виявляється, смерть Кощія міститься на кінчику голки!

– Ну, то й що? – стенув плечима канцлер Паша. – Ти знову, йолопе, впадаєш у містику?

– А мені видається, саме у голці криється таємниця смерті Дурилла! – не вгавав Сексотов.

– І що далі? – запитав канцлер Паша.

– Треба знищити усі голки!

– І ми завтра ходитимемо без штанів? Панове, прошу вас – більше фантазії!

– Треба на його дачу кинути атомну бомбу! – запропонував міністр оборони.

– А заодно і собі на голову – чи не так?

– А якщо його купити?! – подав ідею міністр фінансів. – Скинемось по три мільярди зелених і через рекетира підсунемо йому чемоданчик з ультиматумом, щоб за 24 години від нього не лишилося навіть сліду! Хай купить собі острів Кубу чи Курильські острови!

– Ну й дивак же ти, Гошо! Цей Дурилло може купити усіх нас з нутрощами і усіма островами на Землі! А ти про якусь бідолашну Кубу вигадуєш.

ЧОМУ ЗАГИНУЛИ ДИНОЗАВРИ

Дві години, як останні дурні, ми шкварчали під нестерпним кримським сонцем,  очікуючи президента сусідньої держави.

Лев Акулович Чхалін, очевидно, не поспішав опуститися на нашу грішну землю. Він за звичкою облітав надзвуковим літаком свою неосяжну країну, захоплено вигукуючи: “І це все моє! Моє! Моє!”

Його настрій помітно псувався, коли він наближався до невидимих кордонів України. І зовсім ставав кепським, коли ногою ступив на сусідську землю. Ну не мав він над нею повної влади – хоч лусни!

За мить на аеродромі все ожило. Дружини президентів кинулись назустріч і з ненавистю душили одна одну в обіймах, безнадійно сподіваючись, що котрась із них більше не зіпнеться на ноги.

Фотокореспонденти, орудуючи гострими ліктями, ревниво полювали за історичною подією – зустріччю двох великих сусідів.

Дурилло і Чхалін злилися у міцних обіймах, позуючи перед об’єктивами, хоча з часу їхньої останньої зустрічі минуло не довше трьох днів. Наскільки мені відомо, навіть закохані бувають стриманіші у своїх почуттях.

Ми заштовхали свої перегріті тіла у м’які нутрощі машин і з шаленою швидкістю помчали на берег Чорного моря, де на нас очікувало райське життя.

Майже до вечора мій хазяїн чепурився, наче поспішав на перше побачення. Його напівмертве тіло бальзамувалося, масажувалося, глянцювалося, оживаючи на очах. За годину Дурилло мав вигляд відреставрованої картини кінця 18 століття.

Єдине, що міг дозволити собі Акакій цього вечора, – взяти мене на президентські перемовини. Як я вже не раз повторював, лише у моїй компанії він почувався комфортно, наче риба у воді.

Коли ми завітали до резиденції Чхаліна, його хазяїн перебував у коротких спортивних шортах і навіть без майки. Він вів прицільну стрільбу прутиками дартса по незвичайній мішені, яким був портрет… Акакія Дурилла!

Мій хазяїн закляк на порозі. Саме в цей момент Чхалін улучив йому у ліве око, бо Дурилло з жахом прикрив його рукою…

– Ну, що, козьол, прийшов із своїм псом? Міг би й постояти під дверима, поки запрошу. Сідати не пропоную, бо ще, чого доброго, занесеш мені мандавошок…

Лев Акуловичу голосно заматюкався після невдалого кидка у ніс мого хазяїна.

– Із чим прийшов?

– Та я, Леве Акуловичу, радий запропонувати хоч усю Україну, аби ви не забули моєї доброти…

 – Дурень набитий ти, Алкакію! Знову взявся за своє?! Скільки тебе вчу, а ти ніяк не збагнеш: пиріг треба різати потрошку і споживати непомітно, бо якщо його хапонути у тебе увесь, то світ одразу назве це агресією… Як там з криворізьким металургійним заводом – виставив на торги? Чи морочитимеш мені яйця?

– Я радий, Леве Акуловичу, хоч зараз, але депутати не дозволяють приватизувати…

– Твої депутати, дурню, як повії, вони ніколи нічого за так не дадуть, а кинеш їм добру копійку, то й самі ляжуть… І взагалі, мені вже набридло умовляти тебе, наче це моя робота. Ти сам повинен проявляти ініціативу і щодня пропонувати ласий шматочок від неньки України. Не забувай, старий казьол: ти сидиш на троні, завдяки мені!

– Але ж, добродію, Леве Акуловичу, пригадайте, будь ласка, коли я став, так би мовити, президентом, то вас і в помині не було… Мене поставив сам…

– Ти поглянь, козьол! Він хоче, щоб я його ногами під зад звідси витурив! Мене не цікавить, який кретин посадив олігофрена на святе місце! Я кажу про те, що ти тримаєшся, поки у мене не зірвалися гальма! Ти гадаєш, якщо я заберу твою неньку, то тобі краще буде? Помиляєшся. Я тебе навіть сторожем у свою псарню не візьму – завелика честь! А от швейцаром на дачу – призначу! Уяв­ляєш, як мені заздритимуть іноземці: швейцар-президент! І кожен тобі тикатиме копієчку до рук – ти ж без хабарів і дня прожити не можеш. І взагалі, Дурилло, не будь дешевою проституткою – хоч інколи чини опір. Мій попередник, якщо ти вчив коли-небудь історію, – Петро Перший, щодня гартував свою волю у петербурзьких в’язницях, ламаючи кості засудженим. І мені також необхідно підтримувати належний політичний дух у боротьбі з тобою… Тоді й моє лайно подумає, нібито я нещадно борюся за відродження з мертвих великої і неподільної Расєї!

– Леве Акуловичу, може спробуємо разом з вами збудувати якийсь єдиний економічний простір?

– Що б ми з тобою, Алкакію, не будували, а врешті-решт вийде єдиний економічний глухий кут. А втім, пропоную створити РУБльовокопійчану зону.

– А що воно таке, Леве Акуловичу?

– Це абревіатура така від перших літер Росії, України, Білорусії і Казахстану.

До речі, як у тебе наші кадри – прем’єр-міністр, віце-прем’єр, міністри оборони, служби безпеки, внутрішніх справ, культури, промисловості, торгівлі, професійно-релігійних свят, сільського господарства?..

– Дякую, добре. Помагають. Руйнувати… Без них ці кляті націоналісти давно б нас перевели до зоопарку…

– А як Андрюша Рудий? Комуністи тобі допомагають? Чи не даремно я їм гроші плачу?

– Допомагають. Красти. Єдине, що вони навчилися у Карла Марла – це накопичувати капітал.

– А як на це дивляться рядові комуністи?

– Ви ж знаєте, Леве Акуловичу, як цей Рудий задурманює людям мізки. Збирає на мітингах старих пердунів і вбиває у голову нову ідею партії: ми накопичуємо гроші для того, щоб врешті-решт їх знищити! Ось таким, мовляв, макаром ми боремося з капіталізмом. А комунізм, мовляв, побудуємо тоді, коли на землі не стане жодного багача і всі будуть рівні у своїй бідності, як жебраки.

– Дурень набитий, твій Андрюха Рудий! Аби тільки його одного зробити бідним, не вистачить і п’яти поколінь комуністів. Так і передай йому: якщо він не змінить своєї політики, я негайно відкличу його до себе і запроторю губернатором на північний полюс! Ледь не забув, Дурилло, як почувається піп Гапон, чи як його там… Жмикрут 3-й?

– Із ним, Леве Акуловичу, можна працювати. Церкву майже всю привати­зував, хоча й буває довше у клозетах, аніж на проповідях. Правда, скаржиться, що я йому досі не дав генеральське звання.

– То дай, а заодно й іменний пістолет подаруй. Може, застрелиться… Я його досі боюся, як зустрічаємось. Задушить оранґутанг так швидко, що й охорона не встигне врятувати. Ти ж знаєш, він колись із психлікарні утік…

– Леве Акуловичу, дозвольте запропонувати вам наш інформаційний простір на безстроковий термін… Самі знаєте, він мені – поперек горла стоїть. А кляті західняки вкотре визначають мені друге чи третє місце у списку ворогів преси…

– Що я з твоїми газетами робитиму? Сраку підтиратиму? І без них твій інформаційний простір давно в моїй кишені. А втім, я і сам недалечко від тебе у тому списку… Запропонуй свій простір Дундуковичу, нашому другові-сяброві. Він свій уже знищив, може, й тобі допоможе? О, як він набрид мені зі своїми проханнями про безкоштовний газ – проходу не дає… Врешті-решт, я йому якось дав безкоштовного газу, то він ледь не очманів у своєму кабінеті…

Президенти голосно зареготали, і тільки я один не зреагував на нібито вдалий жарт президента Чхаліна.

– Чув я, Дурилло, нібито твої літератори каламутять воду. Репетують, що їм братня, тобто моя література, не указ, бо вона, мовляв, сама все життя харчується з чужого столу: кого з великих не пошкрябай, під ним неодмінно виявиш як не українця, то поляка, як не поляка, то єврея, як не єврея, то німця…

– А я, Леве Акуловичу, так думаю своїм коротким розумом: чий би бичок не стрибав, а телятко наше! Втім, і я щось роблю – частенько влаштовую маленькі заколоти у цьому націоналістичному розпліднику, Спілці письменників, хоча й без особливих перемог. Воно ж, знаєте, якщо є щось путнє серед письменників, то це обов’язково націоналіст, а як нездара, неодмінно інтернаціоналіст, який  прагне влади…

Пригадую, Алкакію,  зі школи слова вашого, ну, як там його… таке прізвище, як у футболіста… ага, Шевченка, який писав про дулю, хоч маленьку, але під самую пику… Ага, щоб не забути: як у тебе минув рік з дискредитації оцього Шевченка? Не футболіста, звичайно.

– Знаєте, Леве Акуловичу, я вже заклявся мати справу з цим Шевченком: що більше з ним борешся, тим популярнішим він стає. Ба більше, моїм борцям люди ще й морди понабивали. Мабуть, треба змінити тактику – не гудити його треба, а хвалити, тоді, може, від нього відвернуться люди, як від Хрущова й Брежнєва.

– Але ж мене люблять і хвалять?

– Люблять до пори до часу... Поки ми при владі...

– Алкакію, ти давно обіцяв покінчити із мовою аборигенів, а мені доповідають, що в Україні повно українських шкіл… І взагалі, я не розумію, навіщо на землі потрібні інші мови, якщо є російська?

– Леве Акуловичу, ви ж самі мене вчили: не все одразу – поступово, повільно, але впевнено. У мене стався маленький прокол. Поїхав я днями до Донбасу і Кривбасу – вирішив з народом поспілкуватися. Я їм запитання, а вони мене не розуміють, вони мені запитання, а я їх не розумію. Така у нас із ними російська мова вийшла, що чорт ногу зламає… Правда, вибратися із складного становища допоміг усе той таки російський мат. Ох, відчуваю, наступне покоління малоросів взагалі буде глухонімим і навчатимуть його на мигах… Леве Акуловичу, може, я справді дурний або чогось не розумію. Поясніть мені таку річ. От ми слов’яни і ви нібито слов’яни, то чому між нами така ненависть?

– Ти, Алкакію, сам дав відповідь на своє ж запитання: якби кожен другий росіянин уважно подивився на себе у дзеркало, то неодмінно помітив би на своєму обличчі татаро-монгольські ознаки… А воно, хочеш  того чи ні, а непрязнь передається з кров’ю, як звук по телефону.

– А я, дурний, гадав, ніби ми щось з вами не поділили…

– І це правда, – такий ласий шматок, як ненька Україна, дістався такому круглому дурню, як ти… Слухай, Алкакію, як у тебе армія? Вона ще існує?

– Яка там армія, Леве Акуловичу! Поки з Києва дійде солдатам пайок, то його по дорозі так понадгризають, що лишається сама назва. Незабаром моїх солдат бойовій майстерності навчатимуть, не стоячи, а лежачи…

– З армією, Алкакію, тобі треба попрацювати. Можливо, навіть збільшити її утричі…

– А це ж як зрозуміти, Леве Акуловичу?

– Доведеться захищати матушку Расєю… Розумієш, бараняча твоя башка, китайці вже за Уралом. Пруть, як сарана. А росіяни мруть, як мухи. Розумієш, алкоголізм, дебілізм, комунізм, імперіалізм, а китайці розмножуються, як мурахи. Незчуємось, як китайська мова витіснить російську, а там і до інших добереться. Тобі, Алкакію, не лишається іншого вибору, як прийняти на себе перший удар ….

– Та я хоч зараз! Я ж головнокомандувач!

– Ти, Алкакію, головнокомандувач над горобцями. Зрозумій, дубова твоя макітра: коли на нас посунуть мільйони китайців, ти перший утечеш зі своїми мільярдами… до американців. А вже вони чекатимуть із розпростертими обіймами, не так тебе, як твої грошики.

– То що, Леве Акуловичу, виходить нам гаплик?! О, тепер я знаю, що робити! Швидко будуватиму космічну ракету!

– У космонавти збираєшся?

– Та ні – треба ж кудись тікати, бо на Землі, куди не поткнешся – ніде тебе не чекають. Давайте, Леве Акуловичу, об’єднаємо зусилля – спорудимо одну на двох, але велику ракету, щоб усі наші мільярди вмістилися.

– Кому там будуть потрібні наші мільярди? Інопланетянам?

– Виходить, Леве Акуловичу, ми нікому ніде непотрібні навіть із нашими мільярдами? Невже все перетвориться на прах?..

– Виходить, Алкакію, так.

– Аж тепер, Леве Акуловичу, я зрозумів, чому вимерли динозаври і чому вижили мурахи! Перші нарощували животи, а другі думали про майбутнє…

– Можливо, мій нещасний друже, можливо. А втім, поки не сталося трагедії, ходімо у бар і з горя вип’ємо по чарці “московської”. Хтозна, можливо, навіть по останній…

Я, покинутий усіма напризволяще, сидів на президентській канапі, і бачив, як дві, донедавна величні постаті віддалялися, перетворюючись на щось сіре й мізерне… А трохи згодом почув їхні пискляві голоси, що сумно-пресумно виво­дили давно забуту пісню:

       Нас оставалось только двоє

       На бєзим’яной висотє…

                                                             Ігор Січовик

                                                             2003-2004рр.

                                                             Київ