Багато планет породив наш Творець. Великих і малих, яскравих і тьмяних, близьких і далеких – таких різних і таких не схожих одна на одну.

Не було серед них лише такої, котру б обласкав його божий погляд. Набрав Творець пригорщу родючих ґрунтів і голубих вод та й кинув чудодійний дар на планету, що пролітала поблизу.

За мить та планета ожила всіма барвами: зазеленіла травами, зашуміла деревами, заголубіли небо та води, зависочіли гори…

Минуло  багато часу і згадав Творець, що йому треба провідати ті планети, які він створив власною волею, вдихнувши у них життя, аби переконатися чи все він так  зробив, як замислив.

І дістав Творець з божої скрині мішок і склав у нього весь свій скарб, який збирав вічне життя. Чого тут лише не було: золото і срібло, діаманти і кришталь, руда і сіль, вугілля і граніт… Всього й не злічити. 

Проказавши: “Лети, куди Бог пошле!”, він кинув свій мішок у напрямку живої планети, яку щойно нарік Землею, бо прилетіла вона “з імли”, тобто з темряви.

Міг би той мішок упасти туди, де розташована Африка, або ж на територію нинішньої Америки, а міг упасти і в Азії чи на будь-які острови…

Розв’язався мішок зі скарбом і почали висипатися з нього божі дари на планету, але найбільше їх потрапило на слов’янську землю.

Минули тисячі років. Якось зібрався Творець провідати нашу маленьку планету. Облетів довкола неї. Довго милувався творінням власних рук. І схотілося йому відпочити. І тоді побачив Творець дивовижний куточок на землі. І він вигукнув:

– Це ж дивокрай! Це справжній рай!

Ступив на казкову землю, яка йому припала до душі, й нарік її Україна. Адже у її назві містилося слово “рай”.

Ось так і виникла українська земля, яку сам Творець хотів би мати за рай.

Шануймося, українці!