ЯК Я ЧОРТІВ ІЗ МЛИНА ВИКУРИВ
 

Аби ви, панове, знали: в Україні кожен другий вірить у чорта. А як і ні, то все одно найменший свій гріх намагається зіпхнути на нечисту силу.

Якось стрічає мене баба Векла і "шокає" беззубим ротом:

- Пане бароне, на околиці шела, де штоїть штарий млин, шавелися шправшні шорти. Ви ш бо шмілива людина - допомошіть нам викурити їх ш млина, бо від них шиття немає.

Я міг би пустити повз вуха її прохання, але ж я - лицар і людина шляхетного виховання! Та й не тільки баба Векла мені про це натякала. Тому годилося якось заспокоїти селян, і я надумав переночувати бодай одну ніч у покинутому млині.

Прихопивши натоптаний соломою мішок, люльку, вкресало й сумку, з якими не розлучаюся навіть уночі, я рушив до млина.

За народними переказами, чорти з'являються рівно опівночі. Та чи міг я так довго чекати?! Нагледівши у млині затишне місце, я зручно вмостився на мішку з соломою, викурив люльку і заснув міцним козацьким сном.

Чи то мені наснилося, чи то було наяву, але прокинувся я від поштовху в плече. Спросоння глипнув на великого кишенькового годинника (подарунок китайського імператора) - на ньому висвітилася цифра XII.

- Кому там не спиться серед ночі?! Який це дідько о такій порі вештається? - невдоволено гримнув я.

- Пане бароне! Тебе вітає чорт Харитон Дурило! Прокидайся хутчій, забирай свої манатки* - і щоб духу твого тут не було! Це наша територія, і ми не дозволимо відсипатися тут усяким зайдам!*

Спалахнув смолоскип, і я побачив живісінького чорта, достоту,* як їх малювали у книжках. Але я, як казав мій друг козак Степан, не можу повірити в те, чого не визнаю.

- А хто вам сказав, що ви чорт? - поцікавився я в того, кого не міг назвати інакше, як Чортзнащо.

- А навіщо мені казати? Я чорт - і край! Чесне чортяче слово.

- Яке чесне слово у чорта? - відповів я, а про себе подумав, що в цього Чортзнащо таки є щось від чорта. Однак спробуй йому про це сказати, то взагалі не відчепиться. - У кози також є і роги, і копита, і хвіст, але ж вона,- не чорт!

- Зате в кози немає писка*, як у мене! - нервово пробелькотіло Чортзнащо.

- Ну то й що? І свиня має писок, але ж вона не чорт.

- Не чорт, - погодилося зі мною Чортзнащо. - Як же мені переконати тебе, що я насправді чорт?

Раптом він приставив до писка два копита і свиснув так пронизливо, що зі стелі посипалася глина.

Наче з-під землі, у млині виросло кілька маленьких чортенят.

- Знайомтеся, бароне Мюнхаузене, це - мої дітки-чортенята: Страхун, Брехун і Сміхотун.

Вони доведуть вам, що ми справжні чорти.

Наперед виступив Страхун. Він вирячив очі, наставив ріжки і так моторошно завив собачим голосом, що у мене по спині забігали мурашки. Та чи міг я, барон Мюнхаузен, виказати свій страх? У моїй руці вибухали ядра, я не раз потрапляв у полон, моє життя висіло на волосинці від смерті! І я вдав, ніби знову збираюся заснути. Але Страхун почав перекидатися в повітрі, несамовито верещав, іржав, нявкав, мекав, гавкав...

- Пане Харитоне, може, серед ваших діточок є здібніші витівники? Щось мені нудно з вами. Тож, з вашого дозволу, я трохи посплю, - мовив я.

Дурило невдоволено кишнув* на Страхуна, і він, ображений, сховався за спинами братів.

Харитон почухав потилицю, підморгнув Брехунові. Той наблизився до мене:

- Пане Мюнхаузене, доки ви тут вилежуєтесь, хтось запалив і вашу хату. Біжіть рятувати! Та швидше!

- Нехай вона горить синім вогнем! Козакові, крім шаблі, нічого втрачати. А втім, моя хата гарбузова, якщо підсмажиться, то завтра ще й поснідаємо нею. Ну а я житиму у млині з веселою компанією!

Чортеня як вітром здуло. А перед і мною вже стояв Сміхотун. Він мав такий серйозний і кислий вигляд, що я ледь не розреготався, але вчасно опанував себе. Сміхотун почав кривлятися, роззявляв писок мало не до вух, намагався наступити собі на хвоста, але від того мені чомусь не було смішно. Я дав замурзяці медяника, на який брати накинулися, наче голодні щенята.

- Тепер доведеться показати, на що я здатний, - зітхнув Харитон Дурило і заходився щосили розхитувати старий млин. Згори зірвалася дошка і вдарила Харитона по голові. На ній вискочила ґуля завбільшки з кулак.

- Ще! Ще! Такого видовища я зроду не бачив! - заплескав я у долоні.

- Прошу не збиткуватися! Як-не-як, я - чорт, а не якесь там посміховисько!

- Гаразд, - уже лагідніше проказав я, - доведеться мені покинути цей млин, але на прощання хочу вас за одним заходом налякати, насмішити й обдурити.

Я попросив чортів розпалити посеред млина невеличке вогнище, мовляв, щоб улаштувати на прощання феєрверк. Вони так і зробили. А я тим часом дістав з похідної сумки жменю пороху та пучку меленого перцю і посипав чортів цією сумішшю. Потім я перший перескочив через вогнище. Чортів просив зробити те саме, але одночасно.
На них умить спалахнули порох і шерсть, а перець уївся в тіло. Бачили б ви, добродії, що після того діялося! Який рейвах* учинило чортове поріддя! Воно вило, чухмарилося*, підстрибувало, реготало, кувікало, ревло...

Із млина чорти не бігли, а котилися до невеличкого болота, яке і врятувало їх від загибелі. Опісля у млині їх ніхто вже не бачив. Але люди кажуть, нібито чорти ще й досі у тихому болоті водяться.
 

ЯК Я НОВУ ЗБРОЮ ЗАСТОСУВАВ
 

У Бериславчику не було жодного двору, де б не держали курей. Вони несли яйця, а півні багатьом господарям слугували замість годинника. Погано тільки, що кури взимку несуться рідко і лише вдень. Зате їдять, як не у себе, будь-якої пори року.

Мало не з дитинства мене не покидав ла думка: чи можна якось перехитрувати курку?

У сусідів я придбав курочку Рябу і ходився майструвати пристрій, за дією схожий на водяний млин, який із рання до ночі хлюпав лопатями на греблі Бериславчика. Я поселив Рябу в невеличкому курнику, де й прилаштував свій винахід. На нього з дерев'яної бочки щогодини вихлюпувалася вода, прочиняючи на якийсь час віконце. Цього було досить, щоб до курочки Ряби потрапляло сонячне або місячне світло і вона несла яйця з перервою на відпочинок - 24 яйця на добу!

Спершу я забезпечив яйцями усі козацькі полки, згодом усю Україну, а відтак і Європу. За виторг* ми закуповували гармати, ядра, порох, пістолі, мушкети. Та яєць було так багато, що я не знав, куди їх подіти. Аж поки здогадався, що яйця можна використовувати як зброю. Так-так, як грізну зброю!

Ми складали яйця у невеличкі ящики а потім підігрівали їх на сонці або в попелі. Перші випробування в з турками увінчалися успіхом. Ми закидали вороже військо тухлими яєчними бовтунами*, після чого турки носа в наші краї принаймні місяців. Кажуть, султан Начхай звернувся до королеви Англії (вона була за суддю під час воєнних конфліктів) зі скаргою на те, що козаки застосували у вдані з мусульманами нову зброю нечуваної дії, супроти якої нема рятунку.

Утім, якщо мова зайшла про винаходи, то я, з вашого дозволу, відкрию ще одну військову таємницю, яка, щоправда, вже перестала нею бути за давністю терміну. Свого часу я грав на литаврах* у Віденській опері і добре знав ціну цьому інструментові: коли в оркестрі звучать мідні литаври, душа твоя витає аж під склепінням театру...
Якось після кривавої битви я пригадав своє музичне минуле і раптом збагнув: саме литаври допоможуть нам виграти битву з турками, які вчиняли ненастанні набіги на Україну.

Я замовив ливарникам близько п'яти тисяч литаврів із чистої міді й стільки ж барабанних паличок. Коли турки пішли в атаку, ми позатикали вуха ватою і за моєю командою зняли такий барабанний гуркіт, що наші суперники та їхні коні одразу оглухли. Ми не стали брати турків у полон, оскільки відтепер вони як вояки не становили для нас жодної загрози.

ЯК Я ПІДКОРИВ ЛИСУ ГОРУ
 

Скажу вам, панове, що 7 липня в українців свято - Івана Купала.

У ніч на Івана Купала на Лисій горі, що в Києві, збираються й відьми та інша нечисть.

От я, панове, і ризикнув пробратися у святая святих... перепрошую, у саме лігво нечистої сили.

Добре повечерявши, ми з Пирієм потрюхикали до Лисої гори. На підході до неї мій кінь несподівано зафоркав*, замотав головою, а потім злякано скосив назад карі очі. Я злегенька підхльоснув його батіжком, але Пирій раптом закляк і так ударив підковою об бруківку, що аж іскри посипалися. Довелося прив'язати коня до тину, яким, мов паском, підперезалася крайня хата. А я, набравшись хоробрості, поволі рушив до гори.

Десь за милю від неї мене перепинив чортисько.

- Гасло!* - заверещав він писклявим голосом.

Я розгубився і щось пробелькотів, показуючи рукою на горло.
 

- От харцизяка!* Знову до чортиків гаспидського* зілля набрався. Двох слів не стулить! Проходь, проходь, може, наші провчать тебе, щоб знав, як поводитись у такий грішний день!

Похитуючись, наче маятник, я прослизнув першу варту.

Різними стежками до головного шляху стікалося відьомське й диявольське кодло.* Посеред шляху стовбичило троє чортів, пропікаючи усіх очима.

- А ти куди прешся?! - грубо схопив мене за плече один із рогатих. - Такої мармизи,* як у тебе, в наших краях ми ще не бачили.

- Чого ти з ним панькаєшся! Хапаймо за руки-ноги - і в криницю його, - сказав другий.

- О бароне! - пролунав позаду мене знайомий голос. - Куди це і вас чорти несуть?!

Я не помилився: переді мною стояла моя давня знайома - відьма Варвара, у ступі якої облітав заледве не півсвіту.
 

- Та вже ж не в рай, пані Варваро! - відповів я голосом приреченого.

- Хлопці! - гукнула Варвара до чортів. - Покиньте його, сто бісів у ваші груди! Навіщо він вам здався? Це мій добрий приятель дідько Мюн!

- Але ж, Варваро, де його роги?!

- Побували б ви, братове чорти, у таких бувальцях, як барон... перепрошую, дідько Мюн, то й вам би роги обламали. Чи не бачите, що він у козаків служить? Послухайте, я за нього ручаюсь!

- Коли так, то проходьте, але гляди, Варваро... - невдоволено мовив чорт.

- Бароне, то ви справді прикидалися невинним ягнятком? - запитала Варвара, ступаючи поруч мене. - Ну, не соромтеся, тут усі свої!

- Пані Варваро, куди ви пропали з нашого села? - у свою чергу спитав я.

- Надокучило мені ваше село - нудьга там смертельна! Тепер мандруємо на возі з сестрами та братами, І прикинувшись циганами. Самі розумієте, їсти ж хочеться...
Звечоріло, і невдовзі Лису гору повила пітьма. Нарешті ми дісталися вершини, де аж кишіло нечистою силою.

Хтось гукнув: "Світло!"

Спалахнуло вогнище, але воно освітило лише передні лави гостей. І. тут я побачив, як у небо злетіло двоє кремезних чортів. Вони невідь-де роздобули блідого Місяця, силоміць за ріжки потягли його з собою і закріпили над Лисою горою. Довкола одразу прояснішало.

- Увага, товариство! - звернулася до присутніх генеральна відьма у високій шапці. - Починаємо наше одвічне свято - ніч усіх нечистих: відьом і чортів, бісів і анциболотів, перевертнів і вовкулаків, упирів і дияволів, вурдулаків, виродків і людожерів. Сьогодні ми мусимо скласти річний звіт про свої діяння в Україні.
Хто перший? Тільки, будь ласка, по черзі - будьмо хоч тут порядними людьми... тьху-тьху тричі через плече, нечестивою поганню. Вибачте, нахапалася культури на Житньому ринку, де я підторговую соняшниковим насінням.

На височенький пень, що стримів посередині, один за одним вилазили відьми та чорти і хвалилися своїми подвигами. Лише тепер я зрозумів, звідкіля беруться на землі нещастя. Виявляється, все, що з нами діється, не випадковість, а диявольські каверзи.* Так, одна відьма розповіла про те, як вона щоночі перекидається на кішку чи собаку і доїть людських кіз або корів. Перш ніж продати молоко, купається в ньому. І коли якийсь дідько гадає, ніби їй лише 25 років, то глибоко помиляється, бо насправді вже 666 стукнуло.

На пень видряпалося якесь чортеня та й давай хвалитися, як воно вчить маленьких дітей бавитися з вогнем. Утелющить* їм у руки кремінні кресала і штовхає чимближче до сіна чи хат під солом'яними стріхами. Малюки викрешують іскри і ледь не щодня влаштовують величезні пожежі.

Надто ж бісівське поріддя полюбляло жарти. Один чортик додумався на весіллі посипати подвір'я висушеною розтертою шипшиною. Коли почалися весільні танці, там таке зчинилося! Пекуча шипшина з порохом прилипала до тіл весільчан, спричиняючи неймовірну сверблячку, і вони мало не божеволіли.

Над Лисою горою стояв регіт. Ось уже й Варвара подерлася звітувати. Вона розповідала найнеймовірніші історії про те, скількох людей їй пощастило обвести довкола пальця та скільки добра вона у них забрала.

- А тепер і ви похваліться своїми фіглями-міглями!* - штовхнула мене під бік відьма Варвара. - Та не соромтеся, будьте справжнім козаком!

Я й незчувсь, як опинився на злощасному пні. Спершу розгубився, але мусів узяти себе в руки. Як кажуть, потрапив між вовків, по-вовчому й вий. Не знаю, як мені це вдалося, але я розповів їм історію, від якої мені соромно й досі.

- Вельмишановне кодло! - розпочав я свою оповідку. - Коли я йшов сюди, мені дуже хотілося їсти - аж шлунок до хребта прилип! На превеликий жаль, під руками нічого не було, тож вирішив замість смаженої яєчні з'їсти нізащо не вгадаєте - Сонце! Так-так - Сонце. Тим більше, що воно вже засмажене. І я його проковтнув. Навіть без хліба і солі.

Бачили б ви, панове, що зчинилося на Лисій горі! Уся нечисть заворушилася, невдоволено зарохкала. - Бути такого не може! - вигукнула генеральна відьма Параска. - За дурнів нас маєш?

- Та що ви! - відповів я, посмілішавши. - Хто не вірить, може переконатися, що це суща правда.

Панове, ви, напевно, теж гадаєте, ніби я розповів їм небилицю? Це не зовсім так. Барон я, зрештою, чи не барон? Перед тим, як вилізти на пень, я сховав за щоку свого китайського годинника, який і вдень і вночі світився від фосфору - дивовижної фарби, здатної випромінювати світло. Нечестиве товариство з подиву ахнуло - мої зуби і рот палахкотіли у темряві.

- Що ти накоїв! - грізно загукали навперебій відьми та чорти. Сьогодні Сонце, а там, гляди, й Місяця замість бублика з'їси?!

Я провів рукою по своїх вусах, непомітно, мов факір, вийняв із рота годинника і сховав до кишені.

- Ти, бісова личино, негайно поверни нам Сонце! - не своїм голосом репетувала відьма Параска. - Мені вранці на роботу, а він, бач, що виробляє!

Я, звісно, удав, що знітився, і пояснив, що для того, аби повернути Сонце, я, перепрошую шановне товариство, мушу вивергнути його зі свого шлунку.

- Роби як знаєш! - грізно блиснула очима Параска. - Але затям, чортяча бородо. Сонце мусить зійти у належний час. Інакше підвісимо! тебе до Місяця за хвоста і теліпатимешся там, доки не порозумнішаєш.

... Відьомське свято закінчилося, раніше, ніж передбачалося. І все, через мене! Самі винні, не треба було змушувати мене звітувати!

Я відбув із Києва, коли над Лисою горою сходило червоне сонце. Обернувся, щоб востаннє помилуватися на золоті бані Печорської лаври, і краєчком ока примітив, як із Лисої гори спускалася відьма Параска з двома кошиками. Вона поспішала на Житній ринок зайняти вигідне місце у торгових рядах.